Наталена Королева - Quid est Veritas?

«Не вкриєш кісток моїх, невдячна батьківщино!» — перебігла перед Каєвим зором Сціпіонова епітафія.

Скільки ж треба було пережити, щоб кинути ще з могили ці слова прийдешнім вікам!..

Задуманий, не почув за собою кроків і не ворухнувся, коли чиясь рука лягла йому на рамено.

— Про що замислився, приятелю? Про Сціпіона чи про красуню-бранку?.. Щоб накінець відмовитись від неї, як він це героїчно вчинив, віддавши її без викупу нареченому! — жартував молодий Клавдій Валерій Руф, Руфілин брат.

— Ти ж недалекий від правди, приятелю!

Кай на хвилину замовк. І додав поважно:

— Я не Сціпіон. Але… покинув більш, як «Сціпіонову бранку»…

Клавдій стяг низькі рівні брови:

— Дивовижні погляди привіз ти, Каю, з тих східних країв!.. Ми тут так задумуватись не вміємо!.. Однак мене б не здивувало, коли б великий африканець [292] Cціпіон Африканський. призначив тобі бути, — як Еміліан [293] Сціпіон Еміліан, що знищив Картагену і якому «великий африканець» з’явився у сні й сказав ці слова. Жив цей С. Еміліан приблизно 40 років по смерті Сціпіона Африканського. пише, — «між тими вибраними, яких божественна природа звільняє від кари земних бажань»… чи якось там так написано. Що ж до мене, то мої бажання аж надто земні! Іду нагадати тобі, що

Клавдій заспівав весільної пісні — епіталами.

— На Аполлона! — плеснув Кай у долоні. — Клей Емілій жде наших епіталам! Дійсно! Я цілковито забув…

— Добрий знак! — засміявся Клавдій. — У нас тут кажуть: «Хто забув про запрошення на весілля, то йому самому заспівають незабаром епіталаму!» І це дуже добре! Ще той старий Мімнерес [294] Грецький поет з VII століття перед Р. Хр. навчав:

— Сідай! За хвилинку буду готовий! — І Кай вибіг із дверей таблінуму.

На порозі наскочив на малу Гелу. Немов чекала його. Прибігла й притулилася до Кая. Мурчала, як котеня, й подавала галузочку буксусу.

— Не вгадаю, чого саме хочеш, чорнушко! — лагідно погладив дівчатко по голові юнак і поквапився до своїх кімнат. Але мала муриночка бігла за ним, силкуючись втиснути йому в руку темно-зелену галузку.

— Маю вітати когось?.. Кого ж бо саме?..

…………………

Коли золотисті [295] Коні цієї масті особливо цінилися римлянами. Нумідійські коні вважалися за найліпші. нумідійські коні примчали до Емілієвого дому, з атріуму вже було чути дівочий хор.

Перед інсулою Еміліїв стояв повний шуму й руху натовп, чекаючи весільного проводу. Міські хлопчаки, звинні та швидкі, як молоді мавпи, пролазили попід руками дорослих, намагаючись дістатися аж до самих сходів. Тут-бо насамперед мав з’явитися наречений, щоб кинути в натовп кілька пригорщів горіхів, солодощів та дрібної монети на знак, що вирікається «беззмістовних забав», які заповнювали його дотеперішнє юнацьке життя.

Портики обабіч атріуму заповнювали хори: праворуч — дівочий, ліворуч — юнацький.

Саме юнаки відповідали на мелодійне нарікання дівчат:

Кай із Клавдієм непомітно просковзнули поміж сенаторських латіклавів [297] Латіклав — оздоблена пурпуровим пругом біла сенаторська одежа. та білих тог.

Однак Кай був здивований, що бачить тут так багато простих білих вовняних стол [298] Стола — покривало, що його мали носити замужні жінки. Укривало всю постать. на жіноцтві. І не тільки на старших матронах, але й на зовсім молодих замужніх жінках.

Прозорих, вишиваних золотом чи протканих сріблом тканин, таких улюблених на Сході, а також і в Римі, тут взагалі не було.

Таррагона, як і вся Іберія [299] Іберія — староримська назва Іспанії. , трималась достойних стародавніх звичаїв, що їх у Римі та у східних провінціях вже забували.

Спізнившись на початок обряду, юнаки приєдналися до весільних гостей саме в той мент, коли жрець сипав кадило acerr-ою, кадильною ложкою — перед великою бронзовою статуєю таррагонського Алоллона, якого іберійці називали Абеліоном.