Наталена Королева - Quid est Veritas?

Каєві ж по довгій розлуці кожна доріжка в садах, кожний поріг у домі були милими, приятельськими істотами. Все було обіпрядено дрібними згадками з дитячих літ. Усе нагадувало не тільки дні, але й хвилини радісного дитинства сина-одинака у дружній родині.

Каєві було тяжко розмежувати, де кінчається колишня згадка і де починається стара садова стіна, обплетена павутинням оповідань із старої давнини та буйним квіттям лапатих клематисів усіх відтінків, від ясно-блакитного до темно-фіолетового…

Тільки тут він зрозумів слова Галилейського Раббі, що порівнював землю з найближчими істотами, кажучи: «… І хто покине батька свого або матір свою, брата, сестру або землю…»

Так, не тільки рослини тримаються корінням землі! В неї вросло також і невидиме «коріння» людини. Мало хто може вирвати його цілком, навіть і тоді, коли виплекано його на чужій землі…

Стара «Преторія» ожила, немовби на неї впав весняний рій бджіл, повний нового життя…

Напоєний радістю повернення, Кай кидався з Преторії до villae rusticae, підміських ферм; вникав у всі дрібниці їхнього життя та господарської праці; пробував провівати нове зерно, набираючи його широкою лопатою та пускаючи його потоком у подиху вітру.

Наслідуючи Цінцінната, власноручно засівав першу пригорщу насіння, здобутого власним зусиллям.

На коні, з тризубом [278] Залізний тризуб на високім держалні був здавен-давна знаком водного та пастушого права. Тому зображали морського бога Посейдона (у греків) і Нептуна (у римлян) із тризубом у руці. А на півдні Іспанії та півдні Франції ще й досі пастухи биків, guardian і, мають такі тризуби, що ними штовхають неслухняних тварин, а не раз мусять боронитися від них. Бо ці випасені на волі бики дуже небезпечні й дикі. Авторка трохи про це знає, бо в дитинстві проводила весну, літо й іноді частину осені в Сан-Лукар, маєтку тітки. Там були такі пасовиська Й бики, призначені до «боїв биків». у руці, заганяв увечері до загород темно-гнідих биків, що паслися на волі по широких розлогих луках.

Коли ж вертався до Таррагони не міг наситити своїх очей усім тим, що бачив із терас та садів своєї міської садиби.

Яким же іншим від єрусалимського був той довгий акведук, що біг там, за містом, у далину поміж двома пагорками! А вони, немов дві міцні долоні, нагріті живим теплом, обіймали Каєву душу й пестили її…

«Стародавня», як називали ще фінікійці, Таррагона оволоділа Каєм, як мати, коханка і як мрія.

Гаряче, однак насичене вогкістю від близького моря повітря цілувало Каєве обличчя. А подих вітру шепотів юнакові:

— Який немудрий людський звичай завжди ганятися за щастям! Чи ж відає людина, що таке щастя? Коли його бажаєш і чекаєш — це недосяжна мрія… В минулому — зблідла й завжди неправдива згадка. Коли ж його осягнеш — це коротка хвилинка, яка дуже швидко й непомітно переходить у пересичення або у звичайну щоденну звичку!..

— Живи з нами!.. Як ми… Ти ж бо наш… наш… наш! — тихенько додавало шепотіння дерев.

А стрімка жовта скеля там, за містом, усміхалася Каєві всіма зморшками свого обвітреного, спаленого сонцем обличчя прастарої бабуні, доброї, ласкавої і поблажливої, яка має раду, поміч, добре слово й лік.

— Не дай перемогти себе тому, що чуже твоєму духові! — доброзичливо радила — всміхалася бабуня-скеля. — Твоєю матір’ю є Земля. З неї взято тіло твоє і їй віддаси його! Але Диханням Вічності є твій дух! Не допусти ж, щоб він заломився, збочив на манівці!.. — навчала скеля, тверда й певна, як стоїцизм, природний іберійській землі.

А нині вже здалека луною долітав відгук єрусалимських юнацьких мрій:

— Учителю! Що маю чинити, щоб бути досконалим?..

Досконалість! Якою бажаною й легкою до осягнення здається вона за юнацьких літ!.. І як легко потім, у зрілому віці, про неї… забувають! Бо стільки інших дрібних і недосконалих речей переповнюють щоденне життя!

І за мить усміхався ясний, як весняне сонце, образ Магдалини… Виблискував, сяяв з далини, як та… вічно-недосяжна мрія про щастя…

Кай здригнувся, вхопивши на лету думку, що зоря його мрій стала вже… минулим!.. Відвіяли її тутешні подихи легкого вітру… Не потрібно було ні трамонтани, ні бори [279] Трамонтана — холодний вітер з-поза гір. Бора — північно-східний, сильний і прудкий вітер. …

І… за короткий час!.. А як ще недавно Кай пив для неї вітер [280] Іспанський вираз, що означає: «шалено закоханий». !

Ця думка заскочила юнака й засоромила його.