Наталена Королева - Quid est Veritas?

Прокула відкинулась на подушки. Болісті не відчувала. Але ясно усвідомила: життя від неї відлітає… Знов їй здається, що вона лине понад землею… понад дійсністю… в містичну просторінь… «між двома блакитями»… як у тому жахливому маренні на початку хвороби…

— Прокуло… що тобі?.. — схилився до неї Пилат, вдивляючись у її цілком розтулені уста. Взяв її за руку.

Прокула мовчала, але Пилат бачив, що життя ще при ній. Та його серцем пройшла гостра, дика тривога, ще страшніша, ніж за її життя. Відчув-бо: з цього менту він остаточно втрачає Клавдію Прокулу, свою Понтію! І втрачає назавжди…

Схопився з місця:

— Затримати! Бо ж із нею відійде щось більше, ніж саме існування!..

Йосифів погляд вперся у змінене обличчя Прокули.

Перевів очі на Пилата… І зрозумів: ламається життя двох істот, що були цілковитим доповненням одна одної.

І ці двоє, наймогутніші на цілу Юдею, видалися Йосифові в цю хвилину вбогішими за жебраків, що народились убогими й сліпими. Бо сліпонароджений не втратив того, чого ніколи не пізнав!

А вони мали все, що дається людям. І ось утратили все нараз.

Відчував гострий біль і жаль… І хотілося затримати тих обох, що стрімголов летять у прірву… Але чим?

Що може повернути людині те її малесеньке вбоге особисте втрачене «щастя»? Хто може воскресити… вмерле щастя?

І раптом лагідніше віяння торкнулося Йосифової душі. Було таке легеньке, що не зрушило б із місця сухого листочка, але колихнуло радником, як непереборний південний вітер із пустелі.

Підвівся й промовив:

— Це остання ніч, коли під моєю охороною перебуває смарагдовий келех. Ходімо, гляньте на нього! Кажуть, у ньому скрита велика сила й лік для душ…

Пилат і Прокула підвелися мовчки. Посувалися, як тіні, алеями саду, що поступово ставали доріжками гаю. А потім — стежкою в чагарниках над кручею.

Нарешті зникла й остання доріжка, мов скочила з обриву у провалля.

Йосиф розсунув віти миртів, обплетені чорним бронзом плюшевих гірлянд. Схований у скелі прохід сковзнув ящіркою під водяну запону водоспаду. Вона затягла вхід до печери.

Непомітним дотиком ноги Йосиф немовби вичарував нову стежечку. Бо струмінь водяної запони несподівано ніби відсунувся набік: падав лише вузьким потічком з одного тільки боку. І відкрився вхід у розщілину скелі.

Останній промінь сонця впав у печеру й укрив золотом пурпурові троянди. Потім освітив і хрещаті квіточки південного жасмину.

Білі, позолочені сонцем, дрібні, неначе воскові хрестики жасмину [270] Південний, або так званий «іспанський жасмин» не має нічого спільного з тим, що звичайно називають «жасмином» у середній Європі й що власне належить до роду «saxifraga». Південний, чи іспанський жасмин (з арабського «ясемін») — це оздобний кущ з темними дрібними листочками та дрібними квіточками, немов із воску зробленими, похожими на хрестики (чотири пелюстки); мають п’янкий, дуже міцний аромат, особливо вночі. вимальовувалися на майже чорній зелені миртів.

«Мов ті хрещаті зірочки на стелі єгипетських святинь!» — згадала Прокула давнє враження, а з ним і ту щасливу, першу й останню з Понтієм, подорож до острова Філе…

І знов, як перед хвилиною, стиснулося серце…

Йосиф відгорнув тяжкі листки агав. Їхні сріблясто-зеленуваті мечі оберігали вхід до ще глибшої печери. Там, у скельному масиві, біліла вже не стежка, а лише щілина [271] Дорога, якою провадить Йосиф Понтія і Прокулу з проходами, ущелинами, водоспадами тощо — не фантазія авторки. Правда, бачила вона ці переходи не в Палестині, але ходила сама такими стежечками в Андалузії, в горах, відвідуючи своїх численних там приятелів — гітанів (циганів), які в Іспанії звичайно живуть осіло, та вибирають собі недоступні, але гарні мальовничі місцевості (переважно колишні мавританські фортеці, палаци, давно вже на три четвертини зруйновані), з яких не виплутаєшся сам, коли ніхто тебе не веде. Авторку ці цигани дуже любили. Казали про неї: «Наша дівчина, хоч і не з нас! Бо як ми, скрізь «чужа» і скрізь «своя» буде. А ніде ні дому, ні родини не матиме!» Це циганське окреслення, чи «пророкування», дійсно збулося… аж надто правдиво! .

Прокула зробила крок і затрималась. Сперлася рукою на скелю.

Пилат схилився, роздивляючись, на що йому вказує дружина. Була то рослина, що перекинула свої гірлянди з темними — аж до темно-фіалкового відтінку пурпуровими квітами над стежкою-розщілиною.

Пізнав їх і Понтій: були це ті квіти, що їх колись подала Прокулі Гела на пасіці…