Наталена Королева - Quid est Veritas?

Тепер уже видно неприховану гру Ірода, що бажав собі здобути титул царя єрусалимського! От кому по праву належала б табличка… над хрестом!..

Пророк Гапилейський сам себе назвав «сином Бога» й перед Пилатом. І Понтій не міг вбачати в цьому, як юдеї, ні блюзнірства, ні злочину. Для нього, римлянина, не були новиною випадки, що сини богів перебували серед людей. Міг римлянин не вірити, що Ромул і Рем, які заснували Рим, предки римлян, не були синами бога? Міг він не вірити, що не були божественного походження брати Діоскури?

— А втім, — міркував Пилат, — хіба мене обходять боги підбитих Римом народів? Рим воює з народами, не з їхніми богами, яких цим народам лишає!..

І це розв’язувало справу. Яке ж бо міг мати значення суд над «богом», чи «сином бога»?.. «Син бога» чи «бог» при всіх умовах переможе!..

У воскресіння Пророка Галилейського Понтій повірив без вагання. Чи ж давновікі ще єгиптяни не навчали, що воскрес їхній світлий бог Озіріс, не тільки вбитий, але й розшматований Сетом? Чи ж не встав із мертвих Діоніс, якого священні містерії називають «втіленим Словом Отця»? Кожний, хоч трохи ознайомлений з Елевзинськими [265] Елевзинські містерії були присвячені богові Діонісові. містеріями, це знає!

— Воскресати є привілеєм усіх богів! Чи ж не помститься, однак, цей «бог» за те, що я не оборонив його?

Але сам на це всміхнувся: хіба боги потребують людської оборони? Можуть ображатися на людей?

Але, прилюдно п’ятикратно проголосивши, що він не має вини — бо тоді боронив ти його, як людину смертну, — ти, Понтію Справедливий, злякався смертних та злоби їхньої й уступив перед ними!.. От у чому твоя ганьба, Пилате Справедливий! І коли казав ти: «що написав — написав», то скажи ж нині самому собі: «а що вчинив — вчинив»… з малодушного страху!.. Страху перед ким?.. Перед лукавим ідумейцем Іродом? Юдейськими священиками? Каяфою?.. Ганьба тобі, Понтію Пилате, римлянине, прокураторе тієї Юдеї, якої ти… злякався!

Обезсилений до краю власними думками, Пилат не знаходив спокою…

Терпіння ставало нестерпним та збільшувалось тим, що дискусію вів сам із собою. Не чув у тій справі голосу іншої людини…

Могла б про це говорити з ним лише єдина Прокула!

Розважна, мудра, приязна Прокула, що двадцять повних літ була для нього справжньою римською дружиною, як це наказує стара римська формула подружжя: «Де ти будеш Понтієм, я буду Понтією».

Але ж це було протягом двадцятьох літ… Нині ж, по хворобі, Прокула стала інша… Щоправда, залишилася спокійна, урівноважена. Але спокій її став інший: замкнений у собі…

— Вона соромиться мене… І має всі підстави! — констатував Пилат.

І уникав дружини. Уникав розмов із нею, уникав її погляду.

«Обов’язок» і «Примус» стали нині новими ларами [266] Лари — староримські «хатні боги» кожної родини. у Преторії, замість колишніх: «Довір’я» і «Любові»…

Муж віку зрілого й великого розуму, Понтій не міг шукати розваги в забавах чи нецнотах.

Писання спогадів — улюблена спокійна розвага старіючих римлян? Неможливо й це! Бо Пилата опанувало почуття… не думки!

Коли б був приятель! Може, далися б звернути збудоражені думки на справний шлях.

Але кого б міг назвати приятелем цезарів намісник у країні, так відверто ворожій усьому римському?

А отже, є такий, з яким не може його порізнити навіть належність до того юдейського народу! Це той аргонавт духа, винятковий радник Йосиф з Ариматеї!..

Мало мудрих порад, пересторог прийняв від нього прокуратор Юдеї? Мало пояснень? Від скількох небезпечних підводних скель, укритих у розбурханім юдейськім морі, захоронив його цей радник!

Може, це саме він і порадить, де шукати тої таблички з необдумано кинутим дотепом!

…………………

Ще того дня, коли тіні посинішали, а денна спека й гамір поменшали, прокуратор звелів занести себе до затишного житла Йосифового.

Дуже радів, що Прокула виявила охоту відвідати радника.

І, може, вперше від голгофських днів, в інсулі Ариматейського на Пилата війнув цілющий спокій… Але не надовго!

Розмова, ніби нічим і не скерована, з перших же слів збочила й сама собою нав’язалася до подій останнього часу.

— Тільки як удруге ми повернулися з Никодимом із Витанії, могли добитися до місця страти… І лише тому, що дав ти нам, світлий прокураторе, римську сторожу… Вибач! Ще й досі не подякував я тобі за твою ласкавість!

Пригашене темно-зеленим велюмом світло згасаючого дня перетворювалося в розлитий у повітрі матеріалізований сум.