Наталена Королева - Quid est Veritas?

На мить Прокулиною уявою пролинув образ Кая…

«Як добре, що Кай від’їхав уже й цього не бачить!»

Але Кай зник… Натомість перед нею інша постать. Під цією постаттю Прокула могла б підписати лише: «Ясний спокій…»

Таж це Кай так говорив про того, кого звав «своїм Раббі», Вчителем! Прокула пам’ятає заяву Кая:

— Не приймаю стоїцизму, бо ж стоїцизм — це витривалість тіла, духа, але — без серця!

Пилат озвався тоді:

— А чи не гадаєш, сину, що наука твого Галилейського Раббі — само серце… без тіла?

Так… це було «тоді!» Тепер же довкола Прокули — мертва тиша.

Вона причаїлася, мов жива істота, тримає Прокулу й несе її вперед, до величезної, важкої, замкненої брами… Що ж за цією брамою? Небезпека чи порятунок? Замість відповіді брама помалу відчиняється… Її половини беззвучно роззявляються, мов щелепи потвори, що позіхає.

Прокула бачить, хоча лише уламок хвилини, в чадному світлі каганчика:

Перед нею — Людина… Він!.. Каїв Раббі, улюблений Пророк [253] Слово «пророк» у єгиптян, греків і римлян було лише титулом високої священичої гідності, а не мало того значення, яке придає йому Біблія. Галилейський.

І він має судити Пилата… Понтія Пилата Справедливого, Понтія Пилата Прокуратора, найвищого суддю [254] Таррагонська легенда, що на останньому суді Пилата судитиме Христос і виправдає його! !..

Однак самого Понтія Прокула не бачить. Тільки в тишу всмоктується спочатку ледве чутний, але далі все дужчий Пилатів голос…

І Прокула раптом розуміє жахливу правду: так, цілими століттями, довгими— предовгими віками, лунатиме той дорогий їй голос над світом… Повний розпуки, безнадії, лунатиме він не заглушений ні крикамto болесті, ні вигуками глуму й ненависті, ні реготом, ні прокльонами…

— Ecce Homo! Ecce Homo! [255] Ecce Homo, «Це людина!» — слова Пилата, записані в Біблії. — все те саме розпачливе слово гукає Пилат.

І Прокула знає чи то серцем чує, що цими словами Понтій Пилат не благає справедливості для когось… Але цим виправдовує себе самого…

Так, тільки людина! З усіма людськими кволостями! Тільки людина. Витривала, прудка, шляхетна і не зла… Справедлива, але… Й лукава при нагоді!.. Міцна… але може захитатись!..

Справжнього… реального, живого Пилата, того, що його знала й щиро любила Прокула цілих двадцять літ, того Пилата нема на світі.

Його тіло давно зітліло, обличчя стерлося з людської пам’яті… Залишилося навіки тільки кілька його слів, що неясно, бо лише уривками, переказують його думки…

Та залишилося ще його ім’я без обличчя, без форми, без тіла…

Але той вигук, той голос ширяє над безоднею вічності, кричить, квилить… І все повторює ці два слова: «Ecce Homo… Ecce Homo…» [256] Цей Прокулин кошмар мені приснився у Таррагоні, де я тоді збирала різні дрібні деталі, пам’ятки, згадки та легенди, що стосувалися до родини Понтія Пилата.

Прокула чує, що її наповняє такий безмежний жаль, такий безкраїй сум, що далі жити вона не зможе… І все, що було Клавдією Прокулою, розсипається попелом і летить у космічному гурагані за Пилатовими словами…

Матрона прокинулася від власного несамовитого крику. Угляділа себе на ліжку в кубікулумі [257] Кубікулум (cubiculum) — одрина, спальня. єрусалимського палацу.

Скрикнула вже свідомо:

— Геть звідси, з цього повного випарів фанатизму й безмежної злоби Єрусалима!.. Швидше до Цезареї!..

Побачила над собою обличчя смертельно зляканої Аретузи…

Але лише на мить. Упала знов на подушки: кошмарний сон не випускав її й ніс далі, як вихор…

Ось уже б’ється вона у хвилях пронизливої, стуленої імли… Впала ніби в якусь повінь хмар… Власне, впасти вона не може. Бо та прірва імли не має дна… Але ж не може й виплисти з неї…

Бо Прокула більше не має тіла! Вона стала сама тільки вогкою холодною імлою…

Тіла нема. Лишився самий зір. Зате ж сягає той незгаслий зір і торкається аж безкрайої порожнечі. Вхопити нема за що й нема чим! Але ж, он щось стоїть… Мармурова одинока колона…

Вона розколена. Але ж стоїть певно… Їй можна довіритися! На неї можна спертися! Її не звалять і сотки людей! Ані століття її не звалять…

Але Прокула ні за що в світі не сягла б до тієї колони.

Це ж бо той стовп бичування, що його якось показував їй ідумеєць Антипа у дворі замку Антонія, в тій ненависній Прокулі єрусалимській Преторії, де вкупі з Понтієм мусить перебувати і Прокула в час урядових відвідин Єрусалима Пилатом.

— До цього стовпа прив’язують ще не осуджених обвинувачених, бичують їх і по бичуванні знов допитують. Коли й по бичуванні відповідь та сама, її визнають за правдиву. Це наш закон… — пояснює іронічний голос ідумейця.