Наталена Королева - Quid est Veritas?

Коли ж були вже дома, ще додав:

— На якийсь час учням Ісусовим треба сховатися перед переслідуванням… А що ти так сміливо намагалася послужити Раббі, то хто ж ліпше за тебе попереджатиме його учнів? Посилатиму тебе до них сказати: «Тікайте! Сховайтесь!» Було б ліпше, коли б ти не жила в мене… Хліба, м’яса й одежі для тебе в домі моїм не забракне!.. І співу твого радо б я послухав, як занадто схилить мене до земного пороху земна журба… Але ж не треба давати причини до підозрінь! У кого з приятелів Раббі могла б ти непомітно жити?

— Пане мій! Якщо тобі однаково, подаруй мене, як рабиню, Маріам з Магдали! Будь певен: її накази, як і твої, Хеттура виконає справно…

І з прегарних очей, з яких ніколи не могла витиснути сліз ані терпкість доброчинної байдужості, ані глуха й німа самітність, що її зазнала дитина-сирота, полилися теплі сльози…

Тверде й непоступливе серце тануло, мов сніг під подихом теплого вітру… Світ видався Хеттурі гарним і надійним, затягненим кришталевою запоною тих добрих сліз, що змили образи й біль…

Схилилася перед Йосифом, схрестивши на грудях руки, як справжня невільниця:

— Хай кволість моя, предобрий пане, буде тобі за подорожню палицю на шляху життя, коли побачиш, що я терпеливо зношу всі труди… Служитиму в пам’ять Раббі — до смерті!

Минули голгофські дні, дні суду й смерті… Погасили будні й екстатичний вир днів воскресіння… До Єрусалима помалу вертався спокій.

Але з Пилатового палацу він зник. І виглядало так, що вже більше туди не повернеться він ніколи.

Завжди ясна духом, незмінна й поважна Прокула занедужала на дивну недугу. Впала та недуга на прокураторову дружину, як чари, саме в останній день суду над Галилейським Раббі.

Почалося тієї ночі з четвертого на п’ятий день септими.

Прокулі марилося, що йде вона рівним, але дивним якимсь шляхом під міцними предовгими склепіннями. Вони просторі й такі певні, як фортеця.

Прокула добре знає: тут ніхто й ніщо не може їй загрожувати. Знає також, що той шлях, яким вона йде, провадить її безпомилково й цілком певно до «спокою між двома блакитями…»

Ці не зовсім зрозумілі або ж, певніш, цілком незрозумілі слова звучать у її душі, немов слова оракула, вимовлені невідомо ким. Може, долею?.. І в них — не сама таємнича загадка, але й тривога.

Бо коли Прокула намагається збагнути їхній сенс, їй уявляється, що «між двома блакитями» можлива тільки повна самітність, той стан блаженних, якого на полях Елізіуму [251] Елізіум — місце, де за віруванням римлян і греків перебували щасливі душі померлих «блаженних». зазнають тіні усправедливлених, неосуджених померлих…

Самітність тіні. Самітність мерця. Без сподівань, без надій на зміну. Але й без туги, без болісті й суму. Може, це вона бачить духовим своїм зором кінець власного життєвого шляху?

І Прокулі робиться так тужно й порожньо на серці, немов уже дійсно скінчилося її життя… але ще не прийшла смерть…

Щоправда, цей стан без гострої муки. Але й без тіні радості… Навіть без утіхи, що її дає приязнь інших, чужих людей…

Вернутись? Це неможливо! Вона мусить іти вперед! Туди, де он, у далині, розгоряється червона заграва… Звідти ледве долітають уривчасті звуки…

Вони стають щораз виразніші, стають подібні до звуків від ударів бича по живому тілі… І з кожним Прокулиним кроком звуки посилюються. Бо Прокула до них наближається… Але ж вона не хоче йти туди! Навіщо, коли вона не зможе припинити це бичування?

Прокула не хоче жодної болісті! Ані своєї, ані чужої. Тому й вибрала вона, щоб керувала всім її життям, науку стоїків. Бо ця наука звільняє від страждань…

Але немов непереборна сила несе матрону вперед…

Так, це удар бича… І завдає їх не Пилатова рука, ні. Але… Пилатів наказ… Пилатове слово…

Бо Пилат Справедливий ще більш і стисліш, ніж кожний римський урядовець, дотримує римських законів. А вони залишають кожній римській провінції її закони, лише під наглядом римських урядовців.

Закони ж юдейські проголошують:

«По першому допиті обвинуваченого, хоч ще не визнаного винним, дати бичувати. Коли ж по бичуванні відповіді його будуть ті самі, що й перед бичуванням, визнати їх правдивими» [252] Цей «закон бичування» зберігся ще в Палестині до XIV–XV століть. Про це свідчать чеські прочани до Святої Землі: Мартін Кабатник із Літомишля (рік 1492) та Ян Лобковіц на Газенштайні (1493–1494 p.). Рід князів Лобковіців мельницький. І в Мельнику та його околиці ще й досі збереглося багато їхніх замків. Крім них, було багато інших чехів, що подорожували по Палестині, як-от чеський князь Конрад Отто, чернець Ансберґ (ще в році 1189). Всі вони свідчать, що цей «закон бичування» існував ще при них. ! Прокула майже у млості бачить, що частина цих ударів падає й на самого Пилата. Його штовхають, спихають… І нарешті збивають із прокураторського крісла… Понтій летить у прірву, що не має дна…