Наталена Королева - Quid est Veritas?

— «Любов»!.. «Ближні!».. «Цезареві — цезареве»!.. Ні! Ти поведи нас до бою! З’єднай і поведи! Як Гедеон! Як Ісус Навин! Тоді, коли б і вмер у борні, ми б самі «воскресили» його!.. Але запізно підкладати до багаття, коли вже вивернено казанок!.. Піди поглянь! Коли старий дійсно в безнадійному стані, тоді мушу перебрати відповідальність на себе. Гаятись неможливо!

Круто повернув і глянув скрибові у вічі:

— Чи ж я не був первосвящеником перед ним? Він лише продовжував те, що я розпочав!.. То й ніхто, як я, не продовжуватиме того, до чого приклав руку він…

Ще раз перейшов покій і став близько перед Єгонатаном:

— Ґрат, прокуратор зсадив мене [243] Історичний факт. … Тепер моя черга вкупі з тобою зсадити прокуратора Понтія Пилата!.. Піди поглянь на хворого!

— Первосвященик кличе найдостойнішого! — сухо промовив Єгонатан, повертаючись до робітні. І притримав запону, щоб Ганан не зачепився.

— Без-по-мил-ко-во! — насилу виплутався Каяфа з неслухняного слова, що не хотіло сходити йому з язика, який немов розпух і наріс йому в роті.

— Ввви-ло-ви-ти! Всіх мудріших… освічених, — пробував ворушити рукою хворий, щоб помогти язикові.

— Ззз-зни-щити! — грюкнув дужою рукою по бильцю ліжка.

— Лишити ту н-н-на-уку його… самому темному м-м-мот-ло-хові!

Ганан притакнув головою.

Йому імпонувала ця ясна думка в лабетах явно невиліковної хвороби, цей ясно закреслений дух, що не хоче і в останню хвилину життя відступити від своїх планів.

— Знищити ворога! Без книгознавців не буде це жодна «наука», а лише забобон темних мас.

— Щоб не було кому в-в-вес-ти!

Ганан кивав головою і в думці відмічав:

«Насамперед Варфоломія… цього юдея «без лукавства»… Йоана, філософа… Луку, лікаря… Але найстрашніший Лазар! Та й сестри його!»

Не витримав мовчати й, аж захлинаючись, перелічував уголос головніших учнів…

— Але найстрашніша ота… мідянокоса!.. Хоче до Риму! І не сама, а з сином прокуратора! Це ж усім відомо!

— А чи зна-зна-є Ірод? — аж шарпнув собою немічний.

І раптом розплющив своє єдине здорове око. Над ним тремтіла повіка, бліда, аж зсинявіла, як молюска, що конає на морському березі. З-під неї горіло ненавистю, мов роздмухана жарина, око:

— Втопити! А ту «науку»… сам би при-прибив ррр-укою власною на хррр-ест! — прохарчав цілком виразно.

Виснажений упав на подушки. Падаючи, смикнув і зсунув холодну пов’язку. Єгонатан і Ганан кинулись її лагодити.

Обидва були однодумні:

— За всяку ціну треба рятувати цього великого мужа… справжнього патріота! А ця зграя «служителів Всемогутнього» вже б хотіла зіпхнути його!

Чутка, що Каяфа втратив мову й скалічений на обличчі, схвилювала все єрусалимське священство.

— Ця чутка неправдива! — умовляв усіх, а разом з ними й себе Єгонатан. Знав-бо добре закон. А там ясно сказано, що «… недійсна перед престолом Всевишнього неясно вимовлена молитва». А також «… хто неясно вимовляє, не сміє бути священиком, так само, як і той, хто має фізичне каліцтво» [244] Це правила юдейського закону. .

«Поки що буде, найліпше лишитись Каяфі первосвящеником!» — думав і Ганан.

Намагався швидше полагодити збиту пов’язку та зручніш підперти хворого подушками.

— Треба його рятувати!..

Але не призвичаєні руки не слухалися: бинди сковзали. І це дратувало хворого, вже й так зіритованого до краю.

Мотнув головою і цілком зірвав пов’язки. Але палке бажання вдягти свою думку словом допомогло. Каяфа підвівся на лікті й виразно прохарчав:

— На дно моррря!

— Втопити? — діловито запитав Ганан.

А сам, майже з радістю, відзначив собі в пам’яті:

«Таки ж можу по правді присягнути, хоч на Закон, що висловлює свою думку цілком ясно й виразно!»

Промінь вечірнього сонця кинув золоту стьожку світла на червоно-білу мозаїку долівки.

Звуки храмових сурем, заклик до вечірньої молитви, простяглися блискучі та ясні, як продовження сонячного проміння. І, немов блискавкою, підрізали вершок сикомора, що навалився на вікно спальні й затулив його отвір.

Ніхто-бо не знав, що це священне дерево розчахнулося ще під час землетрусу останніх днів [245] Цей землетрус у Єрусалимі — факт історичний, відмічений навіть і в Євангелії. .

Єгонатан і Ганан кинулися до вікна. Але через віти не було як заглянути додолу, відкіль вчувався тихий стогін…

— Чи не привалило когось деревом?

Обидва поглянули на первосвященика: він лежав нерухомо. Тільки губи ворушилися, великі й білі, неначе пухирі з водою.