Наталена Королева - Quid est Veritas?

Ганан став на молитву в Єгонатановім покої.

Але сам Єгонатан швидко вийшов довідатися, що сталось із сикомором і хто потерпів від його падіння. Був незмірно здивований, не бачачи ніде на подвір’ї жодного слуги. Але його здивування стало безмежним, коли знайшов під стовбуром сикомора непритомну Хеттуру.

Підняв безвладне мале тіло дівчатка. На місці, де лежала Хеттура, була кривава пляма, і кров стікала в неї по ногах.

На обличчі не було познак життя. Лише дрібні рівні блискучі зуби дивно вишкірились і в млості немов саркастично посміхалися.

— Чого ж там опинилася Хеттура? — запитав Ганан по молитві, вислухавши Єгонатана.

— Мабуть, дізнаємось завтра, — відповів ніби нітрохи не стривожений скриб. — Завтра ще встане сонце! — додав приказку.

Дівчину віднесено на жіночу половину.

Єгонатан, як звичайно в той час, подався до храму. Говорив завчені слова, робив приписані ритуальні рухи. Але не молився. В думці тремтіли різні почуття: «Чому ж Хеттура найшлась під сикомором?»

Відчував таємницю, але не міг натрапити на відгадку.

«Зрештою, хіба ж вона в’язень? Хіба їй не можна ходити, куди й коли хоче? Що ж дивне, що дівчина зацікавилася деревом, що його зламав землетрус! Чи ж кожний не знає, що той сикомор оточений повір’ями? Має-бо він стояти, доки стоятиме єрусалимський храм!»

І раптом думка немов метнула козла.

«Таж це мусить мати однаковий сенс і навпаки: доки стоятиме сикомор, доти стоятиме й храм!»

Згадав, як свідчили про Раббі на останньому засіданні ради у Каяфи:

— Цей казав: «Я зруйную цей храм рукотворний…»

Порив тривоги, темної, неоформленої, але непереборної, огорнув Єгонатана, як подув вихру.

Правду говорить мудрий Каяфа:

— Не можна! Не можна поступитись! Ані на йоту! Бо тоді — все пропало…

А Пророк чи не пророк загинув уже, як мусить загинути кожен, хто порушує бодай єдину літеру Закону!

Єгонатан не пам’ятав, як закінчив свої молитви. І поспішав додому.

У глибоких тінях першого двору вловив притишений шепіт двох людей. Нашорошився, пристав, завжди готовий схопити якусь таємницю, чергову інтригу чи просто чутку. Обгорнувся плащем і нечутно, ховаючись у тіні, помалу присунувся до тих, що говорили.

Але й вони не стояли. Також обережно наближалися до бічної брами.

Єгонатан напружив зір, як хижак, що пантрує здобич. І, як хижак, вираховував, коли та який має зробити рух, щоб цеї здобичі не випустити з пазурів.

Вичекав, аж придверник — а то був він, Семей, старий і певний раб — замкне дверцята на вуличку, що оточувала Каяфову садибу й провадила на майдан перед домом. Тоді швидко висунувся з тіні:

— Семею!

Придверник хитнувся, немов його хтось смикнув ззаду за одіж. Втяг голову між рамена: вже приймав удар!

«Нема сумніву! Тут криється щось! А цей враз признається! Тоді: нарікання, плач, благання… І нічого більше! Бо ж що він може знати?.. А гармидером та лементом тільки допоможе тим… головним… що знають!» І ласкавим голосом, як до наляканого коня, скриб промовив:

— Я не пізнав тебе, старий! Добре робиш, що вартуєш без світла!

Удавав, що шукав у себе за поясом ключа від брами.

— Не маю! Відчини-но й позич мені ключа! А Рувимові скажи, щоб дав тобі мого… що на столі, коло коробочок із червоною фарбою!..

Розрахунок був справний. Вийшовши з другого боку майдану, враз здибав постать, що виткнулася з бічної вулички. Пізнав стару Зелфу, Хеттурину служницю, колишню її няньку-пестунку.

Поспішала в затінок… Але Єгонатана не помітила.

Дав Зелфі віддалитись і нечутно, крок за кроком, подався за нею.

…………………

Спокійний, як завжди, голосом рівним і безбарвним, з очима спущеними додолу, Єгонатан оповідав уранці первосвященикові про нічні події.

Каяфа ледве обертав головою:

— Досить! До-сить уже всяких подій!

І Каяфа закотив своє зряче око.

— Невже ж доходить? — захвилювався Єгонатан.

— Мусить йому бути дуже зле, коли вже й такі події у власній родині йому байдужі…

Але з-під навислої брови первосвященика знов заблисло око:

— Хетгура заручена з тобою… тож і належить тобі! Як твоя дружина… А жінка твого дому — то твоя річ, не моя!

Каяфового обличчя навіть діткнулася гримаса усміху. І воно стало страшне цими веселощами каліцтва.

Продовжував з перервами майже по кожному слові:

— Моя… рада така. Якщо Хеттурі… так… до вподоби… римські сотники… що вночі… посилає… до них… своїх невільниць… І, очевидно, зраджує нас… продати… зрадницю!.. В рабство… до Риму!.. Вона добра співачка… Інак не була б співачкою храму… Тож нехай… виспівує в неволі… хоч і про ріки вавилонські!.. А ти на ній заробиш… добрий фіш…