Наталена Королева - Quid est Veritas?

Гіркий і ніжний, ніби мигдалевий аромат рясно розквітлих олеандрів, званих над Генесаретським озером єрихонськими трояндами [267] Усі ці дрібні деталі звичаїв, країни, назв взяті мною з оповідань та записок, що залишилися по моєму дядькові, дон Євгенієві, священикові, який пішки пройшов сам усі місця, по яких ходив Христос. Записував він і такі дрібнички, як назви олеандрів і тубільців. Бо в Європі звуть «єрихонською трояндою» цілком іншу рослину, рід якогось «безсмертника-сухоцвіту», що без води й вогкості ніби завмирає, а покладений до води розгортається в виді якоїсь квітки, троянди. Дядькові було легко добути ці деталі, бо він володів цілком вільно кількома діалектами арабської мови, ще й мовою гебрайською. Часто його мали в тих країнах за дервіша. , зливався з пахощами нагрітих за день кипарисів… Від того розбуджувалася думка про похоронні пахощі та живиці бальзамування…

Тверді Пилатові риси й бліде обличчя Прокули вирисовувалися лініями профілів на металево-темній зелені миртів, як медалі-камеї.

За миртовими кущами ледве чутно плакав скований мармуровим басейном водограй.

Прокула підняла спущену голову. Цей рух збудив гадючу пружність її перлового намиста. Переливчаста веселковість ніжно-опалізуючих перлових зерен нагадала Прокулі Магдалину.

— А що ж її предіола? Кажуть, була вона, як мала, але чарівна казка… І, взагалі, де тепер ті сестри, що так радо приймали Раббі Галилейського? Так часто згадував про неї Кай!..

— Інсула Маріам, як і маєток її брата, лягли попелом… Воскреслий Лазар та його сестра Марта є, мабуть, уже десь у Тирі. А Маріам?.. Ще на короткий час залишається тут… Її відданість і відвага…

— Вона єдина поводилась, як муж, під час процесу… — враз захвилювався Пилат. — Вона єдина приходила до мене й просто вимагала, щоб я звільнив…

Прокураторові враз ніби пересохло горло й він ледве опанував себе.

Не втримався. З його уст несподівано для самого себе й присутніх вирвалося щире:

— На Юпітера й Рому [268] Рома — покровителька міста Рима, богиня. !.. Якби ж я був міг…

І обірвав.

Прокула глянула на нього з-під він. Йосиф втупив очі в мозаїку підлоги…

Невільниці з тацями овочів і печива та з амфорами вина увійшли, мов процесія з офірними дарами… Хлопчики-раби стали навколішки, готові служити гостям і панові. А перед очима Йосифа пропливала згадка про іншу гостину…

Гостину Раббі у Витанії…

Там не було величавості, такої звичайної у римлян, а за ними наслідуваної і неримлянами. Не цурався її, навіть любив її сам Йосиф. Але навіть скарби південної володарки Савської не могли б додати тоді тій вечері більшої величавості…

І, зв’язуючи нотку власного суму з тільки що пробринілою тугою Пилатовою, Йосиф промовив:

— Як ще недавно… у Симона, в Витанії… На вечері такій урочистій… Може, Раббі ніколи не бував на святковішій… Маріам вилила на ноги Раббі той казковий нард, що про нього ходили різні оповідання… Принесла його, поклавши лекіф із нардом до келеха… отого ще легендарнішого смарагдового келеха, що його ти повернув мені, коли дав був охорону з Корнелієвих вояків… Пам’ятаєш?

— Як би ж міг забути? Ти ж сам переказував мені про цього, мудрий раднику!.. І таке дивовижне! Але ось спало мені на думку. Як могло статися, що при тих нагодах, арештах, розрухах ніхто не присвоїв собі тієї дорогоцінності?

Йосиф поважно похитав головою:

— Страх — чимала охорона! Як говорю: келех обвіяний безліччю таємничих повір та легенд… Мало хто відважується сягнути по нього рукою…

Прокула також чула дещо від своєї перської казкарки. Паренді говорила, що той смарагдовий келех — річ свята для цілого Орієнту…

— Чи ж це той келех магів? І скільки правди в цих оповіданнях? — озвалася Прокула. — Дуже хотіла б я знати: Quid est veritas?

Пилат здригнувся, як ужалений, і зблід.

Чи ж міг би повернутися відгук слів, що вже раз прозвучали?

А Прокула допитувалася далі:

— Як, власне, став Йосиф власником такої унікальної в світі речі?

— Ніколи, світла доміно, не був я власником келеха! Він не мій! Я лише його оберігаю. Позичив йому свій дім, як позичив свою гробницю тілу того, хто пив з того келеха на останній своїй вечері…

Схвильованість опанувала їх троє. Мовчали, немов оглушені свідомістю, яка тяжка болість переповнює серце радника й не може вилитись із нього. Та Йосиф сам перервав тишу, продовжуючи:

— А потім… у той самий келех… — слізьми падали слова радникові, — в той келех… зібрали ми з Никодимом Його ще дорогоціннішу за келех кров… Саме коли ми прийшли… Лонгін, щоб припинити муки [269] Це робили часами римські вояки із співчуття, щоб скоротити муки розп’ятих. , пробив серце Раббі…