Валентин Чемерис - Ярославна

Майже двовікова боротьба Русі з половцями має своє значення в європейській історії. В той час як Західна Європа хрестовими походами вела наступальну боротьбу на азійський Схід, коли на Піренейському півострові почався такий же рух проти маврів, Русь своєю степовою боротьбою прикривала лівий фланг європейського наступу. Але ця історична заслуга Русі коштувала їй надто дорого: боротьба зсунула її з насиджених дніпровських місць і круто змінила напрям її подальшого життя.

Почалося запустіння Русі. Внаслідок нападів половців і княжих міжусобиць, чвар між своїми, першим зазнало спустошення Придніпров’я. Річкова смуга по середньому Дніпру з притоками, здавна так добре заселена, з того часу порожніє, населення кудись зникає…» (з Інтернет-видання).

Половецькі хани ще були сильними. І війська їхні вельми численні; ханська кіннота все ще була здатна наносити вражаючі удари. В той час Половеччина ділилася на 40 округів, кожен з яких міг швидко виставити до 10 000 кіннотників – за ніч чи день. 400 тисяч озброєних комонників, які виросли при зброї і в сідлі! Майже півмільйонна армія! І таке військо, таку орду 40 половецьких округ могли виставити за якийсь там день-два. Це була величезна на той час сила, надто рухлива, мобільна, добре навчена. Цього й не врахував князь Ігор Святославич, який у квітні 1185 року виступив проти такої сили з дружиною, що навіть десяти тисяч не нараховувала. Себто в нього було менше тієї збройної сили, яку міг виставити всього лише один хан. Чи один округ. А їх було сорок! І проти такої сили зі своєю маленькою силою Ігор безстрашно вирушив у похід – на що він, самовбивця, розраховував? Що половці не встигнуть об’єднатися, і він їх розіб’є поодинці – одного хана за іншим? Але ж ханам зібрати свої сили – що кумису попити. Звечора розіслати гінців у свої краї, а через день дивись, і у нього вже нелічена орда. Протистояти такій силі могла лише об’єднана Русь.

1103 року Святополк київський разом із Володимиром Мономахом, які сукупно тоді правили Руською землею, зібралися на раду в Долобську – урочище напроти Києва. Сіли в одному наметі: Святополк зі своїми боярами і Мономах зі своїми. «І почала розумувати і говорити дружина Святополка, – пише Нестор, – що «не годиться тепер, навесні, йти в похід», погубимо коней на бездоріжжі весняному. І тоді Мономах сказав: «Дивуюсь я, дружино, що коней шкодуєте, на яких орють! А чому не помислите про те, що ось почне орати смерд, і, приїхавши, половчанин застрелить його з лука, а коня його забере, а в село його приїхавши, забере жінку його і дітей його, і все майно його? Так, коня вам шкода, а самого смерда хіба не жаль?»

Дружина Святополка на це не змогла нічого відповісти.

Ніби ж усі були згодні: треба припиняти міжкнязівські чвари – бодай перед лицем загрози, що її несли Змії Гориничі зі степу, й об’єднуватись… Але, як відомо, дорога до пекла вимощена благими намірами…

Рідко про який рік руські літописці не пишуть фразу, що вже стала для них звичною: прийшли половці (погані), пустошили…

Ось лише побіжна хронологія їхніх кривавих набігів на Русь в період після князювання Володимира Мономаха, який, як ми знаємо: «сокруши главы змеевыя».

Але, як швидко час покаже, хоч і «сокрушив» ті змієві «глави», проте лише на якийсь там час. Половці оговтаються і зберуть ще більші сили, ще могутніші й численніші свої кінні орди і ще з більшим завзяттям ринуться на Русь. І почнеться на довгі-довгі століття кривава веремія на порубіжні Руські землі, коли князі воюватимуть із загарбниками з поперемінним успіхом.

Літопис Руський, березень 1103 року: [11]

«І пішли полки половецькі, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли на них. Половці ж, побачивши, як руси кинулись на них, побігли, не зупинившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий день місяця квітня. І велике спасіння вчинив бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав побіду велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кутанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрена, Сурбари та інших князів їхніх, а Белдузя схопили.

Володимир запитав Белдузя: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і не проливати кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй». І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски.