Валентин Чемерис - Ярославна

Минуть століття безперервних війн Русі з кочівниками, в тім числі і з печенігами. Частина їхня – торки, берендеї, – зрозумівши безперспективність боротьби з Руссю, почала найматися на службу до київських князів, і звідтоді вони захищали прикордоння Русі від своїх же співплемінників. (Печеніги складалися з ряду племен, які, на щастя Русі, часто ворогували між собою). Згодом основна маса печенігів пішла за Дунай – Русь на якийсь час могла полегшено зітхнути.

На той час Русь була сильною державою, тож відбила натиск кочівників, завдавши їм відчутних поразок.

Але минуло століття, друге, і південні степи на порубіжні Русі захопили половці, які прийшли з рівнин Північно-Західного Казахстану.

«Кінні війська тюркомовних кочівників, їхні кибитки з сім’ями, величезні табуни коней скоту стрімко насувалися із сходу, – пише один з авторів, А. Лисянський. – Вони витоптували південноруські степи, серед яких розкинулись простори донецьких земель. Завойовники нападали на осідлі селища і міста Давньої Русі, спустошували і грабували все на своєму шляху».

«Багатства сусідів, – писав один з класиків марксизму, Ф. Енгельс, – збуджують жадібність народів, у яких багатство виявляється вже однією із найважливіших житейських цілей… грабунок їм здається більш легким і навіть більш почеснішим, як творча праця».

До 1055 року кочівники, які прийшли з Середньої Азії, повністю витіснили із південного Придніпров’я племена печенігів і торків, які там раніше жили. На схід від Русі їх називали кипчаками, на заході – куманами, русичі ж їх стали називати половцями, адже колір волосся нових сусідів, на відміну від попередніх, був солом’яно-жовтим. Себто половим.

Східні автори у XI–XV ст. називали захоплені половцями землі Дешт-і-Кипчак (Кипчацькі степи), а західна частина, яка межувала з Руссю, отримала в руських джерелах назву «Половецька земля». Або й просто – Половеччина. [9]Нові пришельці зайняли увесь донецький край, кочували берегами Азовського моря, в басейнах Сіверського Дінця і Самари (ліва притока Дніпра).

Про першу зустріч з ними в руському літопису написано ледь чи не доброзичливо: «Приходи Блуш с половци, и створи Всеволод (син померлого роком раніше Ярослава Мудрого) мир… и возвратишися (половці) восвояси». Але вже у 1060 році ситуація різко змінилася, коли половці здійснили перший набіг на руські землі. Тоді нападникам не повезло. Хоч дружина Святослава – другого сина Ярослава Мудрого, який княжив у Чернігові, – і була в численному відношенні значно меншою – чи не в чотири рази – половці були розбиті, чимало їх потопилося при втечі в річці Снові, а проводирі кочівників були захоплені в полон. Але через рік половці таки взяли реванш, а в 1068 році вони розбили об’єднані війська київського князя Ізяслава, чернігівського Святослава і переяславського Всеволода. Звідтоді миру на південних околицях Русі більше не було, прийшлі кочовики, шарпали Русь з року в рік, ставши для неї справжнім горем-лихом.

На чолі союзу половців стояло плем’я каїв, що в перекладі означає змія. Оскільки ж племен в половецькому союзі було сім, кочівники любили казати, що в змії сім голів. (Цю їхню поговірку цитують арабські й китайські історики тих часів). Так почав зароджуватися міф про поєдинок руських богатирів з багатоголовими зміями. Мине чимало часу, доки вже Володимир Мономах не розіб’є у 1103 році кочівників – «скруши главы змеевые».

Штурмувати міста половці не вміли та й не мали відповідної для цього техніки – стінобитних машин, пороху. Розоривши околиці, вони брали в облогу місто, намагаючись взяти його змором. Якщо це не допомагало, йшли геть. Але найбільшу небезпеку половці, хоч як це не дивно, являли в якості спільників руських князів у їхній боротьбі між собою та за київський стіл…

Про ці чвари-розбрати (на мові літописця «котори») між князями руськими (часом і між братами, батьком та синами) розповідає і Нестор у своїй «Повісті минулих літ». Зокрема й під роком (літо) 1079:

«…то знов почалися чвари, Ярополк виступив проти удільних князів і, не дійшовши до Звенигорода, був убитий проклятим нерадивцем, якого напоумили злі люди, лежав Ярополк на возі. І його проткнули шаблею. І тоді підвівся Ярополк, висмикнув із себе шаблю і скрикнув:

– Ох, таки спіймав мене ворог…»

«В літо 1095. Предивне чудо трапилося в Полоцьку, вночі стояв тупіт, щось ніби стогнало на вулиці, і рискали якісь тіні – подоби людей, коли хто виходив із дому, щоб подивитися, одразу на того незримо нападала моровиця, і він умирав од неї. І ніхто не насмілювався виходити за ворота. А потім і вдень мчали коні, однак їх не видно було. А було видно лиш копита коней, і уражали вони мором людей у Полоцьку і в навколишніх землях. Того ж літа знамення було в небі – ніби круг стояв посеред неба превеликий (у 1091 році було велике кільцевидне затемнення сонця – В.Ч.). І того ж літа засуха була така, що вигорала земля, і багато лісів спалахнули самі, і болота, і війна велика була. І половці сунули звідусюди, взяли три міста і багато сіл взяли по обох берегах Дніпра того ж літа, коли Всеволод полював на звірів за Вишгородом, і вже були закинуті тенета, і гукані гукнули, упала зоря, мов превеликий змій, із неба, і жахнулись всі люди, в ті ж часи земля стугнула так, що багато хто чув. Усе це коїлось тому, що помножились гріхи наші і неправди…»