Валентин Чемерис - Ярославна

Сутички, битви і взагалі жорстока боротьба з кочівниками тривала аж до початку XIII ст. Руські дружини успішно відбивали напади кочівників, самі ходили у їхні степи й отримували перемоги, але…

Але тільки за умови об’єднання, за умови, що князі виступали усі разом, єдиною раттю. Та навіть кількох князів об’єднані сили брали верх. Так, наприклад, у 1095 році київські і переяславські полки проникли в глибину Половеччини і завдали нищівної поразки степовикам.

Особливо успішні походи проти половців здійснював у роках 1103, 1107, 1111 великий київський князь, видатний Володимир Мономах. Його раті проходили всю Половеччину – аж до узбережжя Азовського моря, де були зимові кочівки степовиків. Зрештою немирний степ був підкорений. Від одного лише імені Мономаха, як свідчать літописи, «трепетаху вся страны (половецька) и по всем землям изиде слух его».

Але відразу ж по смерті Мономаха (1125 р.) почалися княжі міжусобиці, що завжди щедро родили на Русі отруйним зіллям, почали знесилювати Русь, і половці знову кинулися грабувати прикордонні землі слов’ян.

Це сьогодні вже, ледь чи не поетично (з моторошним, однак, відтінком) пишуть про ті лихі і тяжкі для Русі часи, коли вже й питання поставало: бути їй чи не бути державою з народом руським.

«Київська Русь виникла на околиці культурно-християнського світу, на березі Європи, за яким простиралось безбереге море степів, що слугували воротами Азії. Ці степи зі своїм кочовим населенням і були історичним бичем для Давньої Русі. Після поразки, завданої Ярославом печенігам у 1036 році, руські степи на якийсь час очистились, але слідом за кончиною Ярослава з 1061 року почалися безперервні напади на Русь нових степових її сусідів половців (куманів). З цими половцями Русь боролась затято в XI і XII ст. Ця боротьба – головний предмет літописних сказань і богатирських билин. Половецькі напади залишали по собі страшні сліди на Русі. Читаючи літописи того часу, ми знайдемо в них скільки завгодно яскравих барв для відображення лих, яких зазнавала Русь із степового боку. Полишалися ниви, заростали травою і лісом; де паслися стада, там поселялися звірі. Половці вміли підкрадатися до самого Києва; в 1096 році хан Боняк «шолудивий» ледь не увірвався в саме місто, захопив Печерський монастир, коли монахи спали після заутрені, пограбував і спалив його. Міста, навіть цілі області порожніли. В XI ст. Поросся (край по річці Росі, західного притоку Дніпра нижче Києва) з часів Ярослава було добре заселеним краєм. Там мешкало змішане населення: поруч з полоняниками ляхами, яких саджав там Ярослав, селились руські вихідці і мирні кочівники, торки, берендеї, навіть печеніги, які врятувалися від половців і пристали до Русі для боротьби з ними. Ці мирні інородці вели напівкочовий спосіб життя: влітку бродили сусідніми степами із своїми стадами і вежами (шатра чи кибитки), а взимку на час небезпеки ховалися у своїх захищених становищах і містах по Росі, що були сторожовими воєнними поселеннями на степовому прикордонні. Руські, на відміну від диких половців, звали їх «своїми поганими». Мешканці Поросся жили в постійній тривозі від нападів зі степу. Зрештою, вони полишили місто Юрівськ і пішли до Києва – половці спалили опустіле місто. Ще більших небезпек зазнавала сусідня зі степом земля – Переяславська: по тамтешніх ріках Трубежу, Супою, Сулі, Хоролу відбувалися чи не щорічні (в деякі роки й неодноразові) зустрічі Русі з половцями – край той поступово, але неухильно, порожнів. Життя було непевним, повним тривог і лих. А тут ще й міжусобиці княжі, що росли з року в рік. Виникало питання: чи можна жити за таких умов? (Кияни, благаючи князів припинити чвари, скаржились: «Допоки таке буде творитися? Нам нічого більше не залишається, як запалити свій град і піти в грецьку землю!»). Русь виснажувалась в боротьбі з варварами. Ніякими угодами не можна було стримати кочівницьке хижацтво, що було їхнім звичним промислом. Мономах, наприклад, уклав з ними 19 «мирів», передав їм чимало добра й худоби – і все марно. [10]Аби жити в мирі, князі одружувалися на ханських дочках, але тесть, як і раніше, грабував землі свого руського зятя. Русь окопувала свої степові кордони валами, огороджувала їх ланцюгом острожків і воєнних поселень, влаштовувала походи в самі степи, дружинам в прикордонних зі степом краях доводилося чи не постійно тримати своїх коней за повід в очікуванні походу. В цій виснажливій боротьбі почали з’являтися богатирі. Але й вони нічого не могли зарадити. В одному старовинному географічному описові південно-західної Русі XVI ст. автор зображує якусь місцевість між Переяславом і Києвом у вигляді богатирського цвинтаря: «А тут богатирі кладуться руські». До смерті Мономахового сина Мстислава (1132) Русь ще з успіхом відбивала половців від кордонів своїх і навіть іноді вдало проникала в саму глибину половецьких степів, але з його смертю їй стає не під силу стримувати натиск кочівників, і вона починає відступати перед ними. Найбільше від цього страждало сільське населення на прикордонні, не прикрите від нападників фортечними валами…