Валентин Чемерис - Ярославна

Князі розважалися, літописці їх славили, а половці тим часом Руську землю зазвичай «пустошили по Росі», розоряли її і в інших місцях.

І так з року в рік пустошили половці Руську землю, а князі тішилися ловами – так би мовити, відпочивали по повній. І так, як уже мовилося, минав рік за роком (за літописом – літо за літом), а на Русі чинилося все те ж: половці звично і вправно пустошили Русь, князі звично розважалися на ловах… Ні, не супостатів, – звірів, яких наловлювали багато і тому перебували в добрій приязні та веселощах. Чого не скажеш про саму Руську землю.

У ті часи навіть сарана «приходила в землю Руську» – 1195 рік – але гірше сарани та половців рідну землю розоряли княжі чвари. Мономаховичі й Ольговичі звично ворогували між собою за київський стіл. І взагалі, за верховну владу на Русі. І літописці звично записуватимуть – хоча б під роком 1195:

«І настало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владнались вони…»

Тоді ж – принаймні в ті роки, – до половців, сарани, неврожаїв, додався і землетрус.

Запис 1196 року, вівторок, 13.III:

«Тої ж зими…, у вівторок, у дев’ятий час (проміжок між 16–18 годинами дня) потрусилася земля по всій області Київській і по Києву: церкви кам’яні і дерев’яні хиталися, і всі люди, бачачи це, од страху не могли стояти – ті падали ниць, інші трепетали.

І сказали ігумени блаженнії: «Се Бог проявив себе, показуючи нам силу свою за гріхи наші, щоби одвернулися ми од лихої путі своєї». Інші ж говорили один одному: «Сі знамення не на добро бувають, а на погибіль многим, і на кровопролиття, і на великі замішання в Руській землі». Що й збулося».

За гріхи наші… Щоб одвернулись ми од лихої путі нашої…

Не одвернулися. Мономаховичі звично з Ольговичами міжусобиці криваві чинили, навіть тоді, коли й земля тряслася – «за гріхи наші».

Ще із записів про той день – вівторок 12.ІІІ.1198:

«А на другій неділі посту, у вівторок, на обідні, оте сталося – потрусилася земля, і того дня зустрілися обидва війська (Мономаховичів та Ольговичів – В.Ч.). Ольговичі тим часом вже були насторожі: нарядивши полки свої і одтоптавшись у снігу, – бо був сніг великий, – вони стали супроти них. (Себто проти своїх, не проти чужих загарбників – В.Ч.). Коли ж Мстислав і дружина його побачили їх, – а поблизу був ліс, – то тут же, не виладнавши полків своїх, а вборзі кинулись на них, вони помчали до них і зітнулися з Олегович полком, і лави Олегові потоптали (свої – своїх, Мономаховичі Ольговичів – В.Ч.), і сина його Давида порубали. А Давидів тисяцький Михалко зі смоленським полком був наряджений на полоцький полк, бо полоцькі князі помагали Ольговичам…» І пішло, і, як кажуть, поїхало. Свої громили своїх. Успішно, не так, як половці. Літописець тільки встигає записувати: «вдарили в тил полку Мстиславого і потоптали його…» Полочани схопили Олега (військо його вже було розбите). Мстислава теж схопили, і вже в Чернігів вість летить, реляція побідна: «Мстислава я схопив і військо його побідив…» І далі з гордістю – з гордістю! – додано: «Нині ми добудем честь свою!»

Ні, не в битві з ворогами, які пустошили Русь, у битві зі своїми.

Але й цього було мало.

«Рюрик тоді привів – літо 1196 – братів своїх і диких половців. І стали вони воювати з Ольговичами, бо сказав був йому Ярослав: «Ти починай, а я готов із тобою».

Ярослав же чернігівський став слати послів своїх до Рюрика, кажучи йому: «Чому ти, брате, почав єси волость мою пустошити і поганим руки наповняєш? (Себто розплачуєшся з половцями за їхню допомогу у братовбивчій війні з руським людом – В.Ч.).

І отож воювали вони межи собою, їздячи, все літо і до осені».

А ми певні, що то половці пустошили Руську землю. А їм пустошити Руську землю усіляко допомагали й руські князі.

Ще запис – осінь 1196:

«Тої ж осені, коли Ярослав Всеволодович чернігівський почув, що Всеволод і Давид, увійшовши в землю їх, Ольговичів, палять оба волость їх і вятицькі городи забрали й попалили,… то Ярослав… зібравши браття своє і диких половців», теж заходився пустошити… Все ту ж Руську землю…

І літописцям нічого не залишалося робити, як все в тому ж неупередженому стилі писати:

«Преблагий і премилосердний Христос Бог наш! Не хотячи дати радості дияволу, ні диким половцям, які були на се готові, і кинулися на кровопролиття, і обрадувалися було зваді між руськими князями, ізбавив Бог християн од рук нечестивих і окаянних агарян…»

Але… «тої ж зими ходив Роман Мстиславич на Ятвягів мститися, бо вони пустошили були волость його. І, отож, Роман увійшов у землю їхню, а вони, не маючи змоги стати супроти нього, втекли у свої твердині. А Роман, попаливши волость їх і відомстивши, вернувся до себе…»