Валентин Чемерис - Ярославна

«Чого ж ти, Ганночко, да так запишалася? Устоньок калинових своїх да й не одкриваєш, словонька тихого да й не промовляєш?» – Г. Барвінок.

Але вже в Кобзаря слово стало зброєю – і для наступу, і для захисту.

Таке слово хотів лишити й Ігор Святославич – слово як твір, як літературний жанр, і поставити його на сторожі пам’яті і честі полеглих, а живих словом своїм ще і ще закликати до єднання перед тією бідою, що нависла над рідною Руссю.

І, перефразовуючи Т. Шевченка, можна сказати, що автор поставив на сторожі Київської Русі, нашої славної минувшини, що завжди з нами, немеркнуче «Слово», якому судилося стати – сам Ігор і не сподівався на це, не замахувався – воістину безсмертним. Хоч і написане воно не нашою ніби ж мовою, принаймні нам не всім сьогодні зрозумілою, якої вже немає у вжитку, але яка була. А отже, є і буде завжди.

Перший рядок поеми Ігор Святославич, який до того не був помічений у схильності до творчості, наче й не писав, а на одному подихові проспівав. Здається, початок, як і подальший текст, сам собою склався і проспівався, задавши тон усій поемі – як співають пісню, коли душа до неї готова і багне її.

«Не лепо ли ны бяшет, братиє, начати старыми словесы трудних повестей о полку Игореве, Игоря Святославича?» – і т. д., всі 500 рядків поеми.

Але на цьому, вже першому рядкові заспіву, спіткнулося – і спотикається й нині – не одне покоління дослідників. Що воно означає: «Не лепо ли ны бяшет, братие»? Перекладається цей рядок у різних авторів – чи трактується, переспівується, – по-різному, хоч суть у всіх зберігається приблизно однакова. Наприклад, в Україні:

А ось переспів В. Васьківа:

Максим Рильський:

А ось як росіяни перекладають цей заспів-зачин «Слова»… Хоча, стривайте, чому це росіяни перекладають – чи мають перекладати – «Слово о полку Ігоревім» на російську мову, як воно, на думку деяких новоявлених істориків, написано… російською мовою. (Мовляв, українські націоналісти, сякі-такі, притягують «Слово» до своєї літератури, вважаючи його ледь чи не українським, в той час як воно написано російською мовою).

Один з таких новоявлених, але вже скандально відомих істориків (він себе називає «историком и писателем», не будучи по суті ні тим, ні тим, хіба що вправним журналістом, але як для історика не маючи системних знань), навівши вище процитований зачин «Слова», заявляє, що це… «русский язык». Мовляв, українською мовою тут і не пахне! Адже це «написано по-русски». Правда, «сегодня этот язык называют древнерусским». Хоча при чім тут українська мова?

Але як би не називали мову «Слова», вона насправді і є давньоруською. Тією мовою, яка була спільною мовою наших пращурів-слов’ян – зокрема південних, і яка після виникнення Київської Русі розпалася на ряд наріч.

«Слово» написане аж ніяк не «русским языком» (пишемо це з усією повагою до російської мови). Хай хоч один руський (росіянин) скаже, що означає рядок: «Не лепо ли ны бяшет, братие»? Крім, звичайно, вузького кола спеціалістів, мовників, істориків чи церковників. Ніхто із неспеціалістів не зможе – не вивчивши раніше цієї мови – перекласти цей рядок – хай він буде і тричі руським і добре знатиме російську мову як свою рідну. Для росіян ця нібито руська мова незбагненна. Як іноземна. І тому росіянам «Слово» перекладають. Виходить, з руської на… руську? Та ні ж бо, з давньоруської, яку в Росії, як уже мовилося, ніхто, крім спеціалістів, не знає, на російську.

За браком місця наведу лише один-два переклади. Ось хоча б академіка (академіка, спеціаліста із спеціалістів по давньоруській літературі та історії) Д. Лихачова: