Валентин Чемерис - Ярославна

Угорці поводились як окупанти в завойованому краї, тож швидко налаштували проти себе галичан, і ті вигнали угорського королевича, а Володимира проголосили князем.

«Нарешті я домігся того, до чого всі ці роки йшов, терплячи часом і приниження», – подумав Володимир і був щасливий.

Ось тільки владарювати – як і жити, – йому, Володимиру Осмомислу, залишатиметься до 1199 року…

Повернувшись з полону до Новгород-Сіверського, Ігор, гаразд не відпочивши після всього пережитого, ще переповнений ганьбою поразки, відразу ж, аби хоч якось виправдатись за свою авантюру – полководець повернувся з поля брані без війська, сам-один – до того на Русі про таке й не чули, – подався до брата в Чернігів, а звідти з покаянною головою до Києва, до великого князя Святослава Всеволодовича – теж прохати прощення та виправдовуватися за свій програш. Запхавши до кишені власну гордість.

В стольному граді він з’явиться 15 серпня 1185 року. Це дослідники встановили за одним рядком «Слова: «Ігор їде по Боричевому на свято Богородиці Пирогощі». (Боричевий в’їзд – дорога з Подолу на «Гору»). Храмове свято Успіння (церква Пирогоща називалася ще Успенською) християни відзначали 15 серпня. Тоді ж Ігор і відвідав ікону Богородиці, аби подякувати їй за своє чудесне спасіння. І рушив з повинною до київських князів.

Святослав Всеволодович (р.н. невід. – п. 1194) – князь турбівський, волинський, новгород-сіверський, чернігівський, великий князь київський (неодноразово займав стіл).

Син Володимира Олеговича.

У 1181 році, побувавши при владі в кількох удільних князівствах, після тривалої боротьби за київський стіл зі смоленськими Ростиславичами, таки утвердився в граді Кия. Правда, уклавши з суперниками угоду, за якою глава Ростиславичів Рюрик отримував південну «Руську землю» – фактично в той час Київську землю. З 1184 року і по 1194 у Південно-Західній Русі правитиме дуумвірат Святослава і Рюрика. Це дещо послабило міжкнязівські усобиці і забезпечило успіх у боротьбі з половцями. Русь могла тоді хоч трохи вільніше зітхнути. Рюрик хоч і був співправителем – з однаковими правами, – але все ж старшим залишатиметься він, Святослав Всеволодович з роду бунтівних Ольговичів. Оскільки їхній представник захопив Київ, Ольговичі на якийсь час мовби вгамувалися. І це теж було на користь Русі.

За молодих своїх літ, за удільного владарювання, коли то там княжив, то там, постійно відчуваючи своє хистке становище, Святослав Всеволодович, аби утриматися при владі, не раз брав участь в княжих міжусобицях. Як хоча б у 1149 році, коли літописець скрушно записуватиме: «І була січа люта межи ними». Себто між своїми.

І таких «січ лютих» у його біографії назбирається чимало, адже чи не щороку ходив він походом проти своїх.

Часто для цього використовуючи – як тоді було заведено, – «диких половців».

Але ставши – нарешті ставши! – великим київським князем, почав дбати і про державу та її безпеку, успішно здійснюючи походи проти половців, усмиряючи своїх бунтівних князів. А протиріччя між своїми намагався владнувати миром, хрестоцілуванням, без кровопролиття, і це йому здебільшого вдавалося. Тож авторитет його на Русі почав стрімко зростати. Та й характером він змінився, зробився розважливим, ніколи не рубав з плеча, а добре перед тим міркував, вишукуючи мирні шляхи для уладнання тієї чи тієї справи. Мудрість хоч і в другій половині життя, а таки завітала і до нього. А може, ставши старшим князем, відчув відповідальність за долю Русі. З кожним разом його походи проти половців ставали все більш успішливими. Йому вдавалося згуртовувати князів для спільного походу в Степ. Особливо вдалим був похід князів на чолі з дуумвірами Святославам і Рюриком у 1184 році, коли вони здобули визнання і славу захисників землі Руської. Рівними їм серед князів тоді вже не було.

Вони здобули таку славу, що їй позаздрив тоді Ігор Святославич. Тож вирішив і собі піти в Степ, щоб і собі стати таким же славетним. І пішов. На свій страх і ризик, не поставивши до відома дуумвірів. Чим закінчився його злощасний похід – відомо.

Збагнувши нарешті, що він натворив, Ігор після повернення з полону відразу ж подався до Києва – просити в правителів прощення за самовільний похід. Та й, втративши дружину, ворогувати з київськими владиками не міг. Це було б просто безрозсудно.

Святослав та Рюрик зустріли новгород-сіверського князя стримано. Але й не вороже. Це збадьорило Ігоря – не все ще втрачено. Хоча й тенькало серце, Святослав Всеволодович як старший серед Ольговичів, до яких належав і він, Ігор Сіверський, міг його й покарати. І навіть відібрати в нього князівство, передавши його комусь іншому з Ольговичів.