Валентин Чемерис - Ярославна

Тож Ігор вирішив каятись, пам’ятаючи, що покірну голову меч не січе.

– Розказуй, князю, як закінчився твій похід у Половеччину, – сказав Святослав Всеволодович. І сказав для годиться, адже добре знав, чим закінчився той похід.

– Біди зазнав? Сповна її насьорбався? – здається, трохи аж навіть співчутливо запитав Рюрик. – Ех, князю, князю! Мабуть, сам Господь позбавив тебе розуму перед походом.

– Я по заслузі своїй зазнав біди, – дещо навіть аж бравуючи, відповів Ігор. – А тому готовий нести ту кару, яку заслужив – перед Господом і перед Руссю.

– Сам знаєш: після січі махати кулаками вже ні до чого. Та й скільки тебе не карай, а похід твій на краще не переграєш, – зітхнув Рюрик. – Як не повернути і твою погублену дружину. І неславу й ганьбу твою вже нічим не змити. Це ж треба! Відколи Русь стоїть, такого ще не бувало, аби руські князі потрапили в полон до кочівників.

– Винен – карайте!

– Винен, винен! Ще і як винен!

Дуумвіри переглянулись.

Ігор стояв перед ними, схиливши голову.

– Покірну голову меч не січе, – знову зітхнув Рюрик. – А смерть твоя стане ще однією смертю на Русі – нічого не змінивши на ній.

– Та й хто в молодості не грішив, – нарешті озвався Святослав. – Я сам стільки натворив за молодих своїх і дурних літ! Слава Богу, що хоч на старості набрався ума. Гадаю, – повернувся він до Рюрика, – що й Ігор хоч тепер, а таки набереться лою в голову. А щодо кари… У полоні він, – Святослав знову повернувся до свого співправителя, – вже отримав своє. Коли пересів із княжого сідла в сідло для рабів. Тож буде з нього. А загиблої дружини навіть карою не воскресити. Хоч ці руські люди скільки б ще могли принести користі Русі! А тепер… Тепер треба співати їм за упокій!

– Подальше своє життя я присвячу збереженню пам’яті полеглих, – мовив Ігор, наче клятву.

І він виконає свою клятву. «Слово» й стане вічним пам’ятником загиблим. Але, творячи поему, Ігор не забуде й себе, грішного.

«Слово» закінчується цілим каскадом славослів’я на адресу невдахи-полководця, який в принципі мав би відповідати перед законом за погублене ним військо. А натомість він отримує – принаймні якщо вірити поемі, цілу зливу величальних епітетів за свій «подвиг»:

Так закінчилася авантюра Ігоря Святославича, коли він, погубивши ціле військо, сам-один повернувся, розгромлений і зневажено-зганьблений поразкою, на батьківщину і за це, якщо вірити «Слову», отримав неймовірну славу, коли «радувалися землі і гради веселі»…

Тож так і хочеться запитати – та й час уже: а хто ж він, автор «Слова», що так возніс князя, який з ганьбою програв похід?…

А втім, можливо, це тому (таки мав рацію візантійський історик Прокопій Кессарійський), що «в них (слов’ян – В.Ч.) щастя і нещастя в житті вважається справою спільною»?

«…І пішов він пішки одинадцять день до города Дінця…»

І сталося з ним тоді диво…

Скільки разів, втікаючи з полону, він впадав у відчай – ганебна ця втеча! Нащо вона йому? В ім’я чого? Скільки разів протягом тих одинадцяти днів, коли бив ноги до Дінця, терзав себе – яка ганьба! Він, князь і воїн, втікає шолудивим побитим псом, коли має у січі битися-рубатися, а не давати драпака. І для чого? Щоби живота свого порятувати? Кому він тепер потрібен? Чи й не хоробрість – втікати од ворога сірим зайцем…

Всі ті дні відчував себе й геть кепсько і виправдання собі не знаходив, і їв себе поїдом: він, князь, втративши військо, яке створював не один рік, згубивши його в одному бою, тепер рятується втечею, як останній боягуз? Коли має лежати – якщо вже випала їм така доля, – там, де лежить його військо. Попереду полеглої раті. А він… Князь, драпака дає, загнаним зайцем втікаючи від половецьких комонників.