Валентин Чемерис - Ярославна

Таке трапилося і з автором «Слова о полку Ігоревім». Не вчився – та і яке навчання у ті часи, – не готувався створити шедевр, не думав, не гадав, сів, і… і маємо «Слово о полку Ігоревім».

Путі Господні і путі талантів, творчості, шлях прориву до істини незвідані. І добре, що незвідані. Тож і завтра-позавтра, і в близькому й далекому майбутньому, хтось із мешканців планети Земля візьме перо до рук, схилиться одного разу над білим незайманим аркушем паперу і, не знаючи, як творити шедеври, безсмертні речі, створить їх.

І потім винувато зізнаватиметься: я, мовляв, не творив, я проспівав, як птах…

І все. Просто і – навічно. Хоч автор, Степан Руданський, і не вчився писати воістину народні речі…

А давньоруська така ж, як і українська, що за висловом Олеся Гончара, «запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики й квіткових пахощів – скількома епітетами супроводжується визначення української мови».

А вислів «не лепо ли ны бяшет, братие…» можна передати й іншим давньоруським зворотом, що більш нам зрозумілий:

«А було би лепо нам, браття».

Цей зворот в Київській Русі існував ще до появи «Слова». Хоча б у висловлюванні князя Мстислава Ізяславича (1170): «А лепо ны было, братье… поискати отец и дед своих пути и чести». (Іпатіївський літопис).

Частка «ли» тут має підсилювальне значення.

А щодо «лепо», то… Слово це й сьогодні у слов’ян живе, як жило тисячу літ тому: «ліпший» – красивий, «лепський» – хороший, красивий (Словник Б. Грінченка). В сучасній українській мові лепський – теж хороший, гарний, лепсько – прислівник до лепський. І як у церковнослов’янській «лепота» (краса), так і в сучасній українській є «ліпота» – теж краса. А ще ж – ліпше, ліпший…

Лепота – ліпота… Краса, одне слово.

Тож читаючи в оригіналі «Слово о полку Ігоревім» (ні, ні, не на «русском языке», а на давньоруській мові), хочеться так і сказати, замріяно зітхнувши:

– Але ж яка ліпота!..

І цю ліпоту подарував нам і всім прийдешнім поколінням він, удільний князь, невдаха-полководець, Ігор Святославич, здавалося б, такий далекий від поезії, а бач… Як почав з першого рядка «Не лепо ли ны бяшет, братие…», так і пішов, і пішов усі 500 рядків поеми, наче пісню співаючи. Ту пісню, що й досі відлунює в наших серцях і душах, в наших думах і піснях, в нашій любові, зрештою, у вірності рідному краю… У силі єдності, хоч не всі це сьогодні чомусь розуміють – глухі чи що?…

А на Русі творилося звичне – міжусобиці, ті, які вже давно стали вічними.

Літописці безсторонньо записували…

А втім, літописці – теж живі люди. І, як і всі люди, вони теж мають слабкість – хочуть смачно їсти й пити, і взагалі – гарно жити.

І мати ласку всесильних світу їхнього. Не помажеш – не поїдеш. Цю віковічну істину вочевидь знали й літописці. Як знали й про те, що не улестиш вельможним – не будеш в безпеці, затишку, достатку. Леститимеш – житимеш гарно і…

І – довго. А для цього – заради власного благополуччя й безпеки, – треба улещувати князя. Бодай тим, які при верховній владі у Києві. А тоді монархами в Києві буди два князі – Святослав і Рюрик.

І ось в Літопису Руському з’являється – 1190 рік – такий запис:

«Того ж року Святослав зі сватом своїм із Рюриком, утишивши землю Руську, а половців підкоривши під волю свою (тут літописці видають швидше бажане, аніж дійсне – В.Ч.), і порадившись, пішли удвох на лови по Дніпру в човнах, на устя Тесмені, і тут, лови діявши, наловили безліч звірів. І тоді вони позабавлялися обидва, і пробули в приязні і в веселості всі дні, і вернулися до себе».

Підлабузництво перед князями-дуумвірами грубе і нічим не прикрите. Потішили літописці князів, які в свою чергу тішилися ловами. Перед цим «утишили (вгамували, приборкали чи що?) землю Руську» і «порадившись» (між собою, звісно) розважалися на полюванні. А наловивши на ловах звірів, позабавлявшись, у приязні та веселощах були. Ще б пак! Добре відпочили князі від трудів праведних по захисту Руської землі!

Київські літописці князям добре улестили, потішили владик тими запопадливими записами – начальство все ж таки, а начальству треба годити і ласки у нього покірливістю та хвалебністю запобігати.