Валентин Чемерис - Ярославна

Іван Буртик, автор передмови до видання переспіву «Слова о полку Ігоревім», здійсненим Володимиром Васьківим (Київ, 1996), зазначаючи, що «поему «Слово о полку Ігоревім» науковці світу вважають перлиною старовинної української літератури (історію української літератури треба й починати зі «Слова»), далі слушно зазначає, що «автор «Слова» «був людиною світською, близькою до князів і, скоріше, був лицарем, княжим співцем. Він любив народну пісню, брав з неї порівняння, образи, приповідки, а може, також і ритм. Як на той час, він виявив себе високоосвіченим, зокрема багато начитаним у тодішньому українському світському і церковному письменстві… знав добре історію і сучасну йому політику та існуючі міжусобиці й порахунки між князями. Він безмежно любив свій край, та бачив, що короткозорість князів веде державу до руїни й загибелі. Тому провідна думка «Слова» ясна. Наснажений патріотизмом, талановитий поет намагається у свойому творі викликати в князів і слухачів гаряче почуття любови до «Землі Русичів» і зрозуміння потреб спільної боротьби перед наступом ворожого Степу. Він пригадує могутність «Старого Володимира», давні «золоті» часи, коли була єдність батьківщини, коли об’єднані полки давали одностайну відсіч «Степові», а тепер тільки п’ятнадцять живих людей залишилося з великого триденного бою, погрому над річкою Каялою; розпачливий плач Ярославни та тривоги великого князя Святослава про долю України безумовно вказують на стривоженість поета про загрозу «Степу» для рідної землі, якщо не настане згода між всіма князями. Без сумніву можна твердити, що поема «Слово о полку Ігоревім» є поетичним твором незмірно цінної літературної спадщини з багатим змістом нашої давнини. В описових картинах автор з мистецьким хистом висвітлює політичні й історичні обставини державного життя того часу. Він яскраво висвітлює державний позем українського народу, його культурні надбання, релігію та створені ним звичаї й обряди. Збережений твір такої монументальності наглядно підтверджує існування великої Київської Держави, створеної на сотні літ раніше перед виникненням Московського князівства, яке оформилось лише в другій половині XIII століття». Що так, то так.

І ще одна особливість, що «викриває» анонімного автора. Він не просто героїзує сепаратистський, по суті авантюрний похід Ігоря Сіверського, внаслідок якого той не лише знеславив Русь і погубив тисячі кращих воїнів, а й висловлює свої симпатії до Ігоря. Навіть зважаючи на те, що похід він програв, і сам, опинившись в полоні, змушений був утікати додому один, без своєї дружини й полків, що вже на той час полягли. Ба, ба, він Ігоря возвеличує, не скупиться на шану йому і славу. Справді-бо, Ігор, виявляється… голова Русі.

Це про князя, який своїм необдуманим вчинком, авантюрою своєю завдав стільки горя Русі. А виявляється, він її… голова. Це ж треба так любити Ігоря, так ним захоплюватися, щоб його, загалом нічим не видатного удільного князя, яких на Русі було та було (бодай він і належав до впливового клану Ольговичів), та возвести в ранг… голови Русі!

То хто ж цей палкий прихильник і ледь чи не обожнювач Ігоря Сіверського, його чи не домашній літописець, поет і співець-гусляр?

При втечі з полону князеві, який бездарно програв битву, виявляється, сам «Бог… вказує путь». Звичайно ж – «в Руську землю до отчого столу золотого». Що його він після своєї авантюри навряд чи й заслуговував. А як захоплений автор описує втечу з полону князя, який так бездарно програв битву. Він у нього «скаче в очерети горностаєм», лине «білим гоголем на воду», а на коня – «вовком стрибає». (Чому він, цікаво, вовком на половців не стрибав?) І далі:

Наче сокіл… Але й цього мало, невідомий автор «Слова» невтомно нагадує, що Ігор, втікаючи з полону, «пролітає соколоньком білим» (соколом – власне, соколичем, – називає Ігоря в полоні й хан Кончак, хоча тут зрозуміло, за що така честь, вони ж бо – свати). І ось:

Про те, що він утік лише один з усього кількатисячного війська – ані слова. Світ радується, що хоч уцілів з руського війська лише він один.

І ось втікач, – вже в ранзі героя-сонця і голови Русі, вчорашній раб половецький (кощій на їхньому слензі), невдаха-полководець – у Києві. Йде – чи їде – Боричевим узвозом «До святої Пирогощі, До Божого дому, Богородиці оселі».