Валентин Чемерис - Ярославна

Коли у 1800 році вперше була надрукована знайдена графом Олексієм Івановичем Мусіним-Пушкіним (колекціонер, історик, археограф, член Російської академії наук, обер-прокурор Синоду, президент Академії художеств, сенатор) «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новогорода-Сиверского Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исходе XII столетия с переложением на употребляемое ныне наречие» (Москва, Сенатська друкарня, 1800, VIII, 46 с), його звинуватили в тому, що знайдене ним «Слово» – підробка. Фальсифікат. (В підготовці рукопису до друку брали участь такі відомі вчені, як Бантиш-Каменський і Малиновський).

А ще висловлювалося дике припущення: «Слово» написане самим… Пушкіним. На тій підставі, що оригінал не зберігся, як відомо, він згорів в московській пожежі 1812 року під час нашестя Наполеона в Росію.

Про те, як був знайдений рукопис, граф Пушкін розповідав: (подається мовою оригіналу): «До обращения Спасо-Ярославского монастыря в архиерейскнй дом управлял оным архимандрит Иоиль, муж с просвещением и любитель словесности: по уничтожении штата остался в том монастыре на обещании до смерти своей. В последние годы находился он в недостатке, а по тому случаю комиссионер мой купил у него все русские книги, в числе коих в одной под № 323, под названием Хронограф, в конце найдено «Слово о полку Игореве». Як далі зазначає граф, оригінал був написаний «на лощеной бумаге, в конце летописи, довольно чистим письмом. По почерку письма и по бумаге должно отнести оную переписку к концу XIV или к началу XV века».

Але як граф Пушкін (див. вище перераховані його титули і звання, що аж ніяк не сприяли тому, щоб їхній власник міг зайнятися банальною підробкою), чоловік, який ніколи не займався словесністю, міг би написати шедевр світової літератури на малознайомій мові, майже невідомої йому писемності?

З цього приводу навіть сперечатися всерйоз немає сенсу.

А щодо авторства «Слова»…

Кого тільки не сватали в автори поеми «Слова»! Навіть невідомого слугу великого князя Кочкаря, якогось боярина, регента церковного хору Митусу, конюшого Ігоря, княгиню Агафію Ростиславну, новгородського посадника Мрошку Нездініча, якогось монаха, княжича Святослава Рильського, Володимира Галицького, онука Бояна (міфічного, до речі) і багатьох інших. Серед них і такі, які ніколи і ніякого відношення до Київської Русі не мали.

Але з усіх цих гіпотез, здебільшого взятих зі стелі чи з кінчика пера самих творців оних гіпотез, дещо слушним видається – на перший погляд – припущення академіка Рибакова про те, що автором «Слова» міг бути Петро Бориславич, літописець і боярин князя київського Ізяслава Мстиславича, але…

Але й ця гіпотеза так і залишилася гіпотезою. Довести своє припущення фактами, документами академік Рибаков так і не зміг. Та їх і немає – фактів і документів про те, що Петро Бориславич є автором «Слова». Хіба що побіжні, непрямі. Просто припущення. І це при тому, що Петро Бориславич в роках 1140–1190 вів літописні записи. А це вже, як кажуть, немало.

Хоча літописні записи – це все-таки літописні записи (сухі, інформаційні, без метафор і поезії), а «Слово» – шедевр саме поезії. Хоча гіпотезу Рибакова деякі дослідники все ж прийняли. Хоч і «з певним припущенням» – щоб увести Петра Бориславича в коло можливих авторів «Слова». Але це всього лише припущення. Як можливе. Всього лише.

Але доприпускалися до того, що дехто цілком всерйоз запевняв: «Слово» написав… грек або норман. А вже потім його, мовляв, переклали на руську мову XII ст. Але це за відомим принципом: «В своем отечестве пророка нет».

З’явилася й більш курйозніша гіпотеза одного киргизького дослідника, що, мовляв, «Слово» було написане по-кипчацьки – половецькою мовою… Але тут уже далі, як кажуть, нікуди.

Здається, ось-ось буде нарешті названо ім’я творця поеми, і… і – повторимо: віз все ще й нині там. І все повертається на круги своя.

В одному всі дружно сходяться: анонімний автор «Слова» був, вочевидь, дружинником Ігоря, швидше всього його воєводою і безперечно брав участь в нещасливому поході сіверян на половців року 1185-го. Бо так описати похід, не будучи його учасником – неможливо. (Це за умови, що в нього ще й був великий поетичний талант!) Про похід він знає все – до найменших дрібниць. І друге, в чому сходяться всі пошуковці – автор був палким патріотом своєї землі Руської, прибічником її єдності, адже за справедливим висловом К. Маркса «суть поеми – заклик російських князів до об’єднання якраз перед нашестям…, монгольських полчищ».