Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Виходить, ми зовсім віддалились одне від одного, Мілено, і лише одне, але могутнє бажання нас об’єднує: щоб ти була тут, щоб обличчя твоє було поруч зі мною, якнайближче. І звичайно, ще бажання смерті – нас об’єднує бажання «легкої» смерті, але воно ж уже і геть дитяче бажання; ось так само на уроці математики, коли вчитель на кафедрі гортав свій кондуїт і, можливо, шукав моє прізвище, я стежив за ним і, порівнюючи з цим втіленням сили, жаху і реальності своє незбагненне невігластво, охоплений напівсонним оціпенінням страху, бажав одного: піднятися б зараз невидимкою, пробігти невидимкою між партами, пролетіти повз вчителя на невагомих, як мої математичні пізнання, крилах, сяк-так подолати двері і, опинившись зовні, отямитись і вдихнути вільно на чудовому вільному повітрі, знаючи, що ніде в підмісячному світі він не буде так напружений, як у залишеній мною кімнаті. Атож, так було б «легше». Але так не сталося. Мене викликали до дошки, диктували завдання, для вирішення потрібна була таблиця логарифмів, у мене її не було (забув удома), але я брехав, що вона залишилася в парті (сподіваючись, що вчитель дасть мені свою), він посилав мене за таблицею, я – з аж ніяк навіть не награним жахом (вдавати жах у школі мені ніколи не доводилося) – з’ясовував, що її там немає, і вчитель (позавчора я його зустрів) говорив мені: «Ох і крокодил!», я відразу отримував «незадовільно», і це було навіть добре, адже я отримував цю оцінку, власне кажучи, лише формально, та ще й несправедливо (я хоч і збрехав, але ніхто не міг цього довести – тоді ж це несправедливо?), а головне – мені не довелося виказувати своє ганебне невігластво. Значить, загалом навіть і це ще було цілком «легко»: виходило, що за сприятливих умов можна було «зникнути» навіть і в самій кімнаті, можливості тут безмежні, і «померти» можна і в самому житті.

Я так базікаю, бо, попри все, в тебе мені добре.

Тільки однієї можливості не існує – і що б я не базікав, це ясно, – можливості того, що ти зараз увійдеш і будеш тут, і ми докладно поговоримо про твоє одужання; але ж саме ця можливість – найнагальніша!

Багато про що я хотів тобі сьогодні сказати, перш ніж прочитав лист, але що можна сказати, коли – пішла кров? Будь ласка, відразу напиши мені, що сказав лікар і що він за людина.

Сцену на вокзалі ти описала невірно, я не вагався ні секунди, все було так нескінченно сумно і прекрасно, і ми були зовсім одні, і було щось незбагненно комічне в тому, що люди – яких там не було! – раптом збунтувались і зажадали, щоб їм відкрили ворота на перон.

А ось перед готелем усе було так, як ти кажеш. Ти була там така гарна! А може, то була зовсім не ти. Адже це дуже дивно, що ти так рано встала. Але якщо це була не ти, звідки ж ти так точно все знаєш?

Добре, що тобі потрібні марки. Два дні я картаю себе за те, що попросив марки. Навіть коли я написав їй, я собі дорікав.

Ах, стільки документів прийшло саме зараз. І для чого я працюю, і до того ж на невиспану голову. Для чого? Для кухонної грубки.

Тепер ще й поет, перший, він до того ж гравер по дереву, офортист, і не йде, і стільки в ньому життя, що він усе вивалює на мене і дивиться, як я тремчу від нетерпіння, рука над цим листом тремтить, голова у мене вже впала на груди, а він не йде, добрий, живий, щасливо-нещасний, чудовий, але для мене саме зараз страх який обтяжливий юнак. А в тебе кров іде з рота.

Взагалі-то ми весь час пишемо одне й те саме. То я питаю, чи ти, бува, не хвора, потім ти пишеш про це, то я хочу померти, то ти, то я хочу плакати перед тобою, як маленька дитина, то ти переді мною, знову ж як маленька дитина. І один раз, і десять, і тисячу, і завжди я хочу бути з тобою, і ти говориш так само. Годі, годі.

І, як і раніше, нема листа про те, що сказав лікар, ти повільна й кепська кореспондентка, ти зла, мила – ну, що ж іще? Нічого, заспокоїтися в тебе на колінах.

Де ж лікар? Я обшукав увесь лист, не читаючи його, тільки щоб знайти лікаря. Де він?

Я оком не стинаю: це не означає, що я через це не сплю, немузичну людину справжні клопоти присипляють швидше, ніж будь-що інше, але все-таки я не сплю. Чому? Занадто багато часу пройшло, відколи я їздив до Відня? Або я перестарався, прославляючи своє щастя? Молока, масла й салату мені вже мало і потрібна інша їжа – твоя присутність? Цілком можливо, що причини тут зовсім інші, але дні мої нелегкі. До того ж ось уже три дні я позбавлений такого щастя, як порожня квартира, я живу у своїх (тому й телеграму відразу отримав). Можливо, на мене так спасенно впливає аж ніяк не пустельність квартири – або не тільки вона, – а сама можливість мати у своєму розпорядженні два помешкання: одне для життя вдень, а інше, на віддалі, для вечорів і ночей. Тобі це зрозуміло? Мені – ні, але це так.