Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Отже, щоб не залишалося жодних сумнівів, Мілено.

Можливо, нинішній мій стан і тепер інший, що краще не буває; можливо, я виніс би і ще більше щастя, і захищеності, і повноти – хоча зовсім у цьому не впевнений, тим більше тут, у Празі, – але, хай там як, загалом мені добре, і радісно, і вільно – абсолютно незаслужено добре, так добре, що навіть страшно стає, – і якщо такі умови хоч трохи протримаються без особливих зривів, якщо я щодня отримуватиму від тебе бодай слово і відчуватиму по ньому, що ти не вкрай замучена, то, можливо, вже цього буде достатньо, не муч себе більше; а фізику я ніколи не розумів (хіба що про «стовп полум’я» мені зрозуміло – це ж фізика, так?), і vaha svìta [91] Правильно: váha svìta – «ваги світу» ( чес. ). я теж не розумію, а вони мене, напевно, і того менше (та й що робити таким неймовірно величезним вагам з моїми 55-ма кілограмами в голому вигляді, вони їх просто не помітять і тому напевно навіть не смикнуться), і я тут точно такий самий, яким був у Відні, і твоя рука спочиває в моїй, поки ти її не віднімеш.

Вірш Верфеля як портрет, який дивиться на кожного, зокрема й на мене, а головне, на лиходія, який його на додачу ще й написав.

Твоє зауваження з приводу відпустки я не зовсім розумію. Куди ти хотіла б поїхати?

Тобі неодмінно треба знати, Мілено, люблю я тебе, ти знову і знову ставиш мені це важке запитання, але як на нього відповісти в листі (хай це навіть і останній недільний лист)? Ось коли ми незабаром побачимося, я тобі напевно це скажу (якщо не відмовить голос).

Тільки не пиши більше про поїздку до Відня; я не приїду, але кожною згадкою про це ти немов підносиш язичок полум’я до моєї оголеної шкіри, полум’я вже перетворилося на маленьке багаття, воно не згасає, а горить рівно, ба – навіть розгорається. Ти не можеш цього захотіти.

Цих квітів, що ти отримала, мені дуже шкода. Через жаль я навіть не зміг розібрати, що це за квіти. Тим-то вони тепер стоять у твоїй кімнаті. Якби я і справді був шафою, то серед білого дня взяв би і висунувся геть із кімнати. Так і стояв би в передпокої – принаймні доти, доки вони не зав’януть. Ні, це недобре. І все так далеко – хоча ручка твоїх дверей так само близько у мене перед очима, як оцей каламар.

Звичайно, у мене є твоя вчорашня, ні, позавчорашня телеграма, але квіти і тоді ще стояли живі. А чому вони тебе тішать? Якщо це твої «найулюбленіші», тоді ти повинна радіти всім узагалі подібним квітам на землі – чому ж саме цим? Але, можливо, це теж надто важке запитання, і відповісти на нього можна тільки усно. Так, але де ти? У Відні? А де це – Відень?

Не можу позбутися цих квітів. Кернтнерштрассе – ах, це вже щось примарне, сон, мрія, примарилося нічного дня, – а квіти реальні, вони заповнили всю вазу (ти говориш: náruč [92] Обійми ( чес. ). – і притискаєш їх до грудей), доторкнутися до них не можна, адже це твої «найулюбленіші». Ну, почекайте, ось вийде Мілена з кімнати, я вас схоплю і викину у двір.

Чому ти сумна? Що-небудь трапилося? І ти мені нічого не кажеш? Ні, це неможливо.

Ти питаєш про Макса, але він же давно тобі відповів, я, щоправда, не знаю що, але в неділю він при мені опустив лист. А мій недільний лист ти отримала?

Учора був украй неспокійний день, не болісно неспокійний, а просто неспокійний, – можливо, наступного разу я про це розповім. Головне – що у мене в кишені була твоя телеграма: ходити з нею – це абсолютно особливе відчуття. Існує особлива людська доброта, про яку люди не підозрюють. Наприклад, йдеш у напрямку до Чехового моста [93] Один із найкоротших мостів Праги, і єдиний, зроблений у стилі модерн. Перетинає Влтаву, з’єднуючи набережну Дворжака з набережною Едуарда Бенеша. Названий на честь чеського письменника і мандрівника XIX століття Сватоплука Чеха. За час існування міст двічі перейменовували: з 1908-го по 1940 р. це був міст Сватоплука Чеха (Svatopluk Čech); у 1940 р. німці перейменували його в міст Менделя (Johann Gregor Mendel); після їх вигнання мосту повернули назву, але в дещо іншому вигляді – Чехув міст (Čechův most). , витягаєш по дорозі телеграму і читаєш (слова її завжди новина; прочитаєш їх, увібравши в себе – папір порожній, але як тільки застромиш аркуш у кишеню, він знову миттю заповнюється словами). Тут ти озираєшся і побачиш сердиті міни, в них не заздрість, ні, але все-таки на цих обличчях написано: «Як? Саме тобі прийшла ця телеграма? Про це треба терміново повідомити нагору. Хай хоча б негайно будуть послані до Відня квіти (оберемок). У кожному разі, ми цю справу з телеграмою так не залишимо». Але де там, куди не глянь, усе спокійно, рибалки і далі надять рибу, роззяви і далі на них витріщаються, діти грають у футбол, жебрак біля входу на міст збирає крейцери [94] Це навряд чи. З 25 лютого 1919 року в обігу була вже чехословацька крона. . Звичайно, якщо придивитися уважніше, в усьому цьому є якась нервовість, люди змушують себе робити те, що вони робили й до цього, щоб не виказати своїх думок. Але саме те, що вони себе змушують, дуже зворушливо з їх боку, – ніби звідусіль чується голос: «Усе так і є, телеграма належить тобі, ми згодні, ми не збираємося з’ясовувати, чи мав ти право її отримати, ми закриваємо на це очі, можеш собі її залишити». І коли я за хвилину витягаю її знову, спочатку виникає побоювання, що вони-таки розгніваються, – мовляв, чого це я принаймні не знітився і не сховався, – але ні, вони не сердяться, як були, так і є.