Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Дивно, що твій чоловік збирається написати мені те й те. Може, ще й побити мене, і задушити? Я, їй-бо, цього не розумію. Я тобі, зрозуміло, цілком вірю, але для мене настільки неможливо собі це уявити, що я абсолютно нічого при цьому не відчуваю, як ніби ти була б зараз зі мною і раптом сказала: «Ось у цю хвилину я перебуваю у Відні, там страшний скандал і все таке». І ми б обоє подивилися з вікна в сторону Відня, і, зрозуміло, це анітрохи нас би не зачепило. Але ось ще що: говорячи про майбутнє, чи не забуваєш ти іноді, що я єврей – jasné, nezapletené [90] Ясно, однозначно ( чес. ). ? О, єврейство – небезпечна штука, навіть і біля ніг твоїх.

Прекрасна записка, та, що від Сташі. Але не можна сказати, щоб в цій тодішній записці вона була не така, як нині, у записці її просто немає, вона каже за тебе, неймовірне злиття між нею і тобою, майже щось духовне, немов би хтось, сам майже незворушний, адже не сміє бути більше ніж посередником, переказує почуте, і до того ж – свідомість цього тут присутня і становить гордість і красу цілого – почути це і зрозуміти здолав тільки він один. Але вона, як на мене, абсолютно така ж, як тоді; таку записку вона б, напевно, могла написати і сьогодні, якщо б склалися подібні обставини.

Дивна річ із цими історіями, що їх ти мені розповіла. Вони пригнічують мене не тому, що вони «про євреїв» і що будь- якому єврею, вже якщо загальний казан на стіл поставлено, доводиться сьорбати свою частку цього огидного, отруйного, але й древнього і, властиво, вічного пійла, – зовсім тому вони мене не пригнічують. Ет, чи не протягнеш ти мені зараз поверх них руку, щоб я довго, довго тримав її у своїй?

Вчора я знайшов нарешті могилу. Коли шукаєш її несміливо, то її і справді неможливо знайти, я ж не знав, що це могила твоїх родичів по материнській лінії, та й прочитати написи можна, тільки якщо уважно до них нахилятися, – золото майже до решти пообсипалось. Я довго стояв там, могила гарна, така незламно кам’яна, щоправда, цілком без квітів, але нащо ця купа квітів на могилах, я ніколи цього не міг второпати. Кілька строкатих гвоздик я поклав геть на краєчку. На цвинтарі мені було краще, ніж у місті, і відчуття це довго зберігалося, містом я довго ходив, як цвинтарем.

Енічек – це твій молодший брат?

Чи справді ти здорова? На картці з Ной Вальдеґґа ти на вигляд явно хвора, там це, звичайно, перебільшено, але все-таки лише перебільшено. Справжньої твоєї світлини я так і не маю. На одній стоїть аристократично витончена, тендітна, охайна дівчинка, яку вже геть скоро, за рік-два, заберуть з монастирського пансіону (куточки губ, щоправда, трішки поопускались, але це лише через витонченість і побожну лагідність), а другу світлину хоч зараз на пропагандистський плакат: «Ось як нині живуть у Відні». Між іншим, на цій другій світлині ти знову жахливо нагадуєш мені мого загадкового першого друга; коли-небудь я тобі про нього розповім.

А до Відня я не приїду, ні; зовні для цього знадобилися б або відверта брехня (об’явитися на службі хворим), або два вихідних дні поспіль. Але це ще тільки зовнішні перешкоди, друже (це я говорю сам із собою). Сташа так довго була в тебе у Вельславіні? Я писав щодня, ти, ймовірно, отримуватимеш листи ще.

Телеграма! Дякую, дякую, беру всі закиди назад; але то були і не докори зовсім – та ж ласка, тільки гладив я цього разу не долонею, а навідворіть долоні, бо вона давно вже вся назаздростилася. – До мене знову заходив той молодий поет і графік (але головним чином він музикант), він заходить постійно, сьогодні він приніс дві гравюри (на одній Троцький, на іншій – Благовіщення – як бачиш, його Світ не вузький); щоб зробити приємне йому і собі, я швидко перекинув ниточку до тебе, сказавши, що пошлю їх своєму другові до Відня; правда, непередбаченим наслідком було те, що я замість одного отримав по два примірники кожної гравюри (твої я збережу тут – або ти хочеш отримати їх одразу?). Ну а потім прийшла телеграма; поки я її читав і читав, і не міг начитатися, переповнений радістю і вдячністю, він і далі любісінько базікав (при цьому він зовсім не має наміру заважати, о ні, скажи я, що у мене є справи, і якби я сказав це голосно, щоб він отямився, то юнак обірвав би себе на півслові і втік, анітрохи не ображаючись). Сама по собі звістка вельми важлива, але подробиці важитимуть ще більше. І перш за все: як це ти повинна «себе берегти», це ж неможливо; на мене, більшої нісенітниці лікар і сказати не міг. Ах, погано це все; але, у всякому разі, – дякую тобі, дякую.