Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Так, щодо шафи. Схоже, що вона буде причиною нашої першої й останньої сварки. Я скажу: «Ми її викинемо». Ти скажеш: «Ні, залишимо». Я: «Або він, або я. Вибирай». Ти: «Зараз. Шафа, Кафка [88] В оригіналі рима – Frank und Schrank ( шафа ). – тут є співзвуччя. Обираю шафу». – «Гаразд», – скажу я і поволі піду вниз сходами. – «Якими?» – І якщо не знайду відразу Дунайський канал, житиму й далі.

А в іншому я дуже навіть за цю шафу, тільки ту сукню не одягай. Адже зовсім її зносиш, а що я тоді робитиму?

Дивно, могила. Адже я шукав саме (vlastní) на тому місці, але лише несміливо, зате дуже впевнено робив чимраз більші і врешті-решт величезні кола, а в результаті зупинив вибір геть на іншій каплиці.

Отже, ти їдеш і візи у тебе теж немає. І впевненість, що при потребі ти відразу приїдеш, таким чином втрачена. А ти ще хочеш, щоб я спав. А лікар? Де він? Його як і раніше немає?

Спеціальної марки на честь конгресу нема, я теж думав, що така була. Мені на розчарування, нині принесли «конгресову марку», виявилося – звичайнісінька, хіба що зі штемпелем конгресу; але через цей штемпель вони напевно все одно досить цінні, хоча хлопчик же цього не зрозуміє. Вкладатиму щоразу в конверт по одній марці, по-перше, через їхню цінність, а по-друге, щоб щодня отримувати подяку.

Ось бачиш, тобі потрібна ручка, так чому ж ми не використали час у Відні з більшою користю? Чому, наприклад, не залишилися довше в паперовій крамниці, там було так красиво, і ми були так близько одне від одного.

Ти ще не читала шафі ці дурні жарти? Я просто без пам’яті люблю майже все, що стоїть у твоїй кімнаті.

А лікар?

Ти часто бачиш філателіста? Питання зовсім не підступне, хоча і здається таким. Коли погано спиш, задаєш питання і сам не знаєш про що. Хочеться питати вічно, адже не спати і значить питати; якби була відповідь, був би і сон.

А ця заява про невсудність узагалі-то штука погана. Паспорт таки ти ж отримала?

Ти знаєш історію втечі Казанови з олив’яної камери [89] Мова про так звані «Олив’яні камери» (їх було сім), розташовані під дахом Палацу дожів. ? Знаєш, звісно. Там мимохідь описується найгірший вид ув’язнення – в підземеллі, в непроглядній темряві, у вогкості, на рівні лагун, конозишся на вузькій дошці, вода доходить майже до сходинок, а з припливом і справді піднімається вище колін; але найжахливіше – це оскаженілі водяні щури, їхній писк уночі, скрегіт, гризня (здається, йому доводилося боротися з ними за скоринку хліба), і найстрашніше – те, що вони весь час чекають, коли людина знесиліє і звалиться з дошки. Знаєш, ось із таким же відчуттям я читав твого листа. Усе таке жахливе, незбагненне, а головне – так близько і так далеко, як власне минуле. І ось сидиш, скоцюбившись, нагорі, поставі це не на користь, ноги зводить судома, і ти трусишся від страху, а ти нічого іншого не маєш робити, як дивитися на величезних чорних щурів, а вони тебе сліплять у нічній темряві, і врешті-решт ти вже не розумієш, чи сидиш ти ще нагорі або вже серед них і пищиш, скалячи вузьку морду з гострими зубками. Ах, не розказуй більше таких історій, приїзди до мене, та що там, справді, приїзди. А цих «звіряток» я тобі дарую, але з умовою, що ти їх зразу ж повиганяєш з дому.

А про лікаря вже і взагалі не йдеться? Ти ж вочевидь запевняла, що підеш до лікаря, а слово своє ти завжди додержувала. Коли не бачиш більше крові, то і не йдеш? Я не хочу говорити про себе, ти незрівнянно здоровіша за мене, я завжди буду тільки паном, якому треба піднести валізу (що само по собі ще не вказує на місце в табелі про ранги, бо тут спочатку йде пан, який підкликає носія, потім сам носій, а потім уже пан, який просить піднести йому валізу, бо інакше він впаде. Коли я недавно – недавно! – йшов з вокзалу додому, служитель, який ніс мою валізу, раптом з власної волі – я, здається, і слова на цю тему не сказав, – заходився мене втішати: зате я, мовляв, напевно тямлю в речах, в яких він ні в зуб, а тягати валізи – ось це його справа, він до цього звичний і т. д.; лише тоді мені спало на думку таке, на що його промова була (цілком незадовільною) відповіддю, – так ось, я себе тут зовсім із тобою не порівнюю, але мимоволі доводиться думати і про свій стан, а що більше думаєш, то більше тривожишся, і ти повинна піти до лікаря. Це було років три тому, ніколи я не скаржився на легені, ніколи не втомлювався, ходити міг без кінця і до меж своїх сил ніколи при цьому не доходив (чого не скажеш про мої думки – тут я на межі натикався постійно), і раптом десь у серпні – у всякому разі була спека, прекрасна погода, і все було гаразд, окрім моєї голови, – я на заняттях плаванням відкашлявся і виплюнув щось червоне. Це було дивно і навіть цікаво, правда? Я мимохіть зиркнув на цю пляму і зараз же про неї забув. А потім це стало траплятися чимраз частіше, і взагалі, варто було мені захотіти сплюнути, як з’являлася червона пляма – немов на замовлення. Уже стало навіть не цікаво, а нудно, і я знову про це забув. Піди я тоді відразу до лікаря – що ж, можливо, все залишилося б точно в такому ж становищі, як і без лікаря, але тоді ніхто не знав про те, що у мене йде кров, і ніхто не переймався. А тепер хтось тривожиться, тож, будь ласка, сходи до лікаря.