Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Я дуже шкодую про те, що понаписував останнім часом, не гнівайтеся на мене. І, будь ласка, не катуйтеся увесь час думкою, що це тільки ваша або навіть узагалі ваша вина, що ви не можете піти. Це моя провина, колись я напишу про це.

Ні, отже, насправді все йде не так вже й погано. А потім – як душі інакше звільнитися від тягаря, якщо не краплею злості? І, крім того, я сьогодні вважаю вірним майже все, що написав. Дещо ти неправильно зрозуміла – наприклад, щодо «єдиного болю»; бо ж це саме твоє самокатування мені його завдає, а не твої листи, вони щоранку дають мені сили перенести день – і так добре перенести, що я не хотів би позбутися жодного з них (цих листів, що само собою зрозуміло, – ні єдиного з них! – але й цих днів теж). І листи, що лежать на столику в моєму передпокої, мене аж ніяк не спростовують – вже сама можливість написати їх і покласти туди неабияк для мене важила. І я зовсім не ревную, запевняю тебе; але ось те, що ревнувати взагалі ні до чого, – це мені важко зрозуміти. Не ревнувати – це мені вдається завжди; усвідомити марність ревнощів – набагато рідше. Так, іще з приводу «рятівників». Найдивовижніше в них (і знаєш, так їм і треба, я стою осторонь і радію – радію тепер не кожному окремому випадку, а цьому світовому закону) – те, що вони, бажаючи щось витягти, лише зі звірячою завзятістю забивають це ще глибше.

Тепер мені, отже, є що повідомити Максу: твою – хоч і вельми коротку – думку про його розлогий опус. Адже він увесь час про тебе питає, як тобі ведеться, що нового – все те його турбує до глибини душі. Але я майже завжди мало що можу йому сказати, – на щастя, вже сам язик не повертається. Не можу ж я любісінько розповідати про якусь там Мілену з Відня – мовляв, ось «вона» те чи те говорить, робить, має на увазі. Ти ж ніяка не «Мілена» і не «вона», це все чистий абсурд, тому і сказати мені нічого. Це настільки очевидно, що мені навіть анітрохи не шкода.

А ось говорити про тебе з чужими людьми – це я можу, і це навіть геть витончена втіха. Якби я ще дозволяв собі при цьому трохи ламати комедію – а спокуса велика, – втіха була б іще більша. Нещодавно я зустрів Рудольфа Фукса [81] Поет і перекладач чеської літератури, Фукс (1890–1942) належав до того ж таки кола, що й Хаас. . Я до нього вельми прихиляюся, але сама по собі радість зустрічі, звичайно ж, не була б для мене така велика, і руку йому я не тиснув би з такою мужичою запопадливістю. При цьому я розумів, що пуття буде із мишачу бідницю, але нехай бодай геть мале, думав я. Розмова відразу перейшла на Відень і на товариство, в якому він там обертався. Я виявив жвавий інтерес до імен, він почав перераховувати, але ні, я не те мав на увазі, мені жінок називай. «Ну, там була і ця Мілена Поллак, Ви ж її знаєте». – «Так, Мілена», – повторив я і вп’явся очима у Фердінандштрассе – що він на це скаже. Потім посипались інші імена, мене знову охопив напад мого вічного кашлю, і нитка розмови згубилася. Як її оживити? «Ви не пам’ятаєте, якого року під час війни я був у Відні?» – «Сімнадцятого». – «А Ернста Поллака тоді ще не було у Відні? Я його не бачив. Він був ще не одружений?» – «Ні». Кінець. Я б, звичайно, міг його примусити ще трохи поговорити про тебе, але сил на це вже мені забракло.

Як у тебе справи з пігулками зараз і останнім часом? Ти вперше знову пишеш про головні болі.

Що, власне, відповіла Ярміла на твоє запрошення?

Можеш сказати кілька слів про паризький план?

Куди ти тепер поїдеш? (Місце з добрим поштовим зв’язком?) Коли? Чи надовго? На шість місяців?

Повідомляй мені завжди номери часописів, де є які-небудь твої публікації.

Як же ти все-таки влаштувала цей дводенний візит до Праги? (Питаю з пустої цікавості.)

Дякую за «хоча», чарівне слово, яке проходить мені просто в кров.

Знайшов удома ось цей лист. Дівчину цю я знаю вже давно, ми, напевно, навіть трішки в родинних стосунках, у кожнім разі у нас є спільний родич, той самий кузен, про якого вона згадує і який лежав у Празі важкохворий, а вона і її сестра кілька місяців за ним доглядали. Фізично вона мені майже неприємна, надміру велике кругле червонощоке лице, маленьке кругле тіло, обридливо шепітка говірка. Втім поза цим я чув про неї добре, себто поза очі рідня її лаяла.

Два місяці тому моя відповідь на подібний лист була б дуже проста: ні, ні, ні. Тепер, думаю, я не маю на це права. Не те щоб я вважав, буцімто можу якось їй допомогти, звичайно, ще Бісмарк остаточно і безповоротно розправлявся з такими листами, посилаючись на те, що життя – це безглуздий бенкет, де з нетерпінням чекаєш закуски, а тим часом повз тебе крадькома встигають пронести парадну печеню, ось на це, мовляв, і треба налаштовуватися – ах, до чого ж дурна мудрість, страх яка дурна! – не так задля себе, ніж заради неї, я напишу їй, що готовий з нею зустрітися, завдяки тобі, Мілено, в руки мені дещо перепало, і, по-моєму, мені не годиться тримати це в кулаці!