Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Далі: як воно буде потім – про це зараз не йдеться, ясно тільки, що вдалині від тебе я можу жити не інакше, окрім як цілком здавшись на страх, довіряючи йому більше, ніж він того хоче, і роблю я це без будь-якого зусилля, із захопленням, я наче виливаюся в нього.

Правда твоя, коли, пам’ятаючи про цей страх, ти закидаєш мені мою поведінку у Відні, але страх цей справді дивний, внутрішніх його законів я не знаю, знаю тільки його руку на своєму горлі, і це справді найжахливіше, що його я коли-небудь відчував або міг би відчути.

Тоді, напевно, виходить, що кожен із нас живе в шлюбі: ти у Відні, я – зі своїм страхом в Празі, і ми обоє – не тільки ти, але і я – марно чіпляємося за наш шлюб. Адже дивись, Мілено: [ одне слово написано нечітко ] якби тоді у Відні я тебе до решти переконав (ти була б згодна зі мною аж до кроку, який тебе не переконав), ти б зараз вже не була, попри все, у Відні, точніше кажучи, вже не існувало б ніякого «попри», а ти просто була б у Празі, і все, чим ти втішаєш себе в останньому листі, – воно і є розрадою, та й годі. Ти не згодна?

Адже якби ти відразу приїхала до Праги або принаймні відразу б прийняла таке рішення, це не було б для мене доказом тобі на вигоду – щодо тебе я не потребую жодних доказів, ти для мене понад усе, ти сама ясність і надійність, – але це було б великим доказом на вигоду мені, а мені нині його бракує. Тут страх мій теж знаходить додатковий поживок. А може, все йде ще гірше, і саме я, «рятівник», утримую тебе у Відні, як ніхто досі.

Отож-бо в лісі нам постійно загрожувала негода, але все одно було добре. Давай і далі жити під її загрозою, якщо вже не можна інакше.

Що переклад опублікований в «Tribuna» [75] Ймовірно, переклад Кафки «Нещастя», що вийшов на сторінках газети 16 липня 1920 року. , Лорен телефонував, але позаяк ти не згадала про це, то я не знав, чи хочеш ти його прочитати, і тому я його ще не читав. Тепер спробую пошукати.

Не розумію, що ти маєш проти листа цієї панянки. Своє завдання – виклика5ти у тебе легкі ревнощі – він виконав, еге ж? Надалі сам час від часу винаходитиму такі листи і власноруч їх писатиму, ще краще, ніж той, і без остаточної відмови.

Будь ласка, бодай кілька слів про твою роботу! «Cesta»? «Lipa»? «Kmen»? «Politika» [76] Мілена час від часу дописувала до всіх цих видань. ?

Хотів ще дещо сказати, але тут знову з’явився якийсь молодий поет [77] Мова, певно, про Ґустава Яноуха, батько якого працював із Кафкою в одній страховій компанії. – не знаю, як тільки хто-небудь приходить, я відразу згадую про мої документи і під час всього візиту ні про що інше думати не можу, – я втомився, нічого не знаю і хотів би лише тицьнутися лицем тобі в коліна, відчувати на волоссі твою руку і залишитися так навіки.

Твій

Так ось що я ще хотів сказати, у твоєму листі (серед інших правд) є одна велика правда, že vlastně Ту jsi človek, který nemá tušení o tom [78] «Що ти власне людина, яка не має жодного поняття про» ( чес. ). … Це чиста правда, слово в слово. Все було лише бруд, найжалюгідніша гидь, занурення в пекло, і тут я справді стою перед тобою, як дитина, яка накоїла щось дуже погане і тепер стоїть перед матір’ю, і плаче, і дає обітницю: я більше ніколи не буду. Але з усього цього страх якраз і черпає силу: «Як же, як же! – твердить він. – Nemá tušení! Поки нічого не сталося! Значить, його ще можна врятувати!»

Я здригаюся – телефон! Викликають до директора! Вперше, відколи я повернувся в Прагу, мене викликають до начальства у службових справах! Ось зараз і розкриється все моє дурисвітство! Вісімнадцять днів тільки й робив, що писав листи, читав листи, а головне – витріщався у вікно: покрутиш лист у руці, відкладеш, візьмеш знову; ще розмовляв з відвідувачами – та й годі!

Але варто було мені тільки спуститися до нього і переступити поріг, як мене зустріла привітна усмішка, щось він мені розповідав ділове (я нічого не зрозумів), потім заходився прощатися зі мною – він їде у відпустку; незбагненно добра людина! (Щоправда, я промимрив щось незрозуміле щодо того, що у мене все готово і з завтрашнього дня я вже починаю диктувати.) І ось я поспішаю коротко доповісти про це тобі, мій добрий дух. Як не дивно, мій віденський лист ще й досі лежав у нього на столі, а згори ще один віденський лист, і спочатку я хтозна-чому думав, що в ньому мова про тебе.

Так, цей лист. Це як глянути у Пекло і гукати до когось унизу, пояснювати своє життя і радити, як йому там улаштуватися. Спочатку він обсмажує в одному казанку, потім в іншому, а тоді вмощується в кутку, щоб трохи випарувалося. Але ж я знаю його не з минулого (тільки pitomec [79] Бовдур ( чес. ). M. [80] Йдеться про письменника і журналіста Міхала Мареша, який виклав обставини смерті Хааса Кафці. я знаю давно, навіть Лорен його так називає, я не помітив), можливо, він справді збаламучений або причинний. Як її могла не збаламутити така доля, якщо вона й нас баламутить, і я думаю, що був би дуже схвильований, якби опирався такій долі, бо вже не тільки людина, але щось іще. І я не можу повірити, що вона також цього не розуміє і не відчуває, своєю чергою, твоєї огиди до її листа. Люди часто говорять речі, чужі природі мови, але нині доводиться говорити постійно так, як, між іншим, здається, Ярміла Хаас, якщо я правильно розумію – але це ніякий не лист, це якась хмільна мука, і я анітрохи не розумію, як це бути всіма полишеним. – Мілено, роботяща ви моя Мілено, твоя кімната міняється в моєму спогаді, письмовий стіл і все умеблювання спочатку, власне, аж ніяк не справляли враження, що там кипить робота, а зараз роботи так багато, я її відчуваю, вона мене переконує, я чітко відчуваю, як у цій кімнаті гаряче, прохолодно й радісно. Хіба що шафа і раніше незграбна, та замок іноді затинається – нічого не віддає, конвульсивно впирається, а надто не хоче видавати сукню, яку ти вдягала «в неділю». Це нікудишня шафа; якщо тобі доведеться обживатися в новій квартирі, ми її викинемо.