Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Але найдивніше не в цьому. Воно в тому, що якби тобі схотілося піти до мене, то, отже, – якщо судити «по-музичному» – якби ти вирішила пожертвувати всім світом, аби зійти до мене, на таке дно, де, якщо дивитися з твоїх висот, не тільки мало що, але взагалі нічого не видно, – то тобі для цього (ось що найдивніше!) довелося б не спуститись, а таким собі надлюдським зусиллям піднестися над собою, вирватися за свою межу – і так високо, що, напевно, неминуче б розірвалася, впала, зникнула (для мене, зрозуміло, теж). І все це задля того, щоб потрапити до мене, в те місце, куди ніщо не вабить, де я сиджу з порожніми руками, без найменшого надбання за душею, байдуже чи то щастя чи нещастя, заслуга чи вина, – просто сиджу там, куди мене посадили. У табелі рангів людських я щось на кшталт дрібного довоєнного бакалійника в твоїх передмістях (навіть не катеринщик, куди там!); і якщо б я навіть відвоював собі це місце в жорстокій боротьбі – але я його не відвоював, – все одно це не було б заслугою.

Надзвичайно ясно все те, що ти пишеш про коріння, напевно, так воно і є. Між іншим, головне завдання в Турнау було – спершу знайти і видалити всі бічні корені, а коли залишався тільки головний корінь, робота, вважай, була вже зроблена, рубай тепер заступом цей корінь і тягни все геть. Мені й досі звучить у вухах цей тріск. Узагалі-то смикати там було добре, бо ж це дерево, як усі знали, і на новому місці чудово ростиме, до того ж це було ще не дерево, а деревце.

З Ярмілою я взагалі не люблю спілкуватися. Тільки якщо б ти мала певне доручення, на якому тобі, зокрема, залежало, то, звісно, я пішов би не гаючись.

Вчора знову говорив з Лореном. Адже ми повністю єдині щодо нього. Дещо говорить на його користь, наприклад, те, що він, кажучи про тебе, намагається себе опанувати, все ж таки осереддя в нього хороше. Що він мені розповів? Ну, я двічі з ним зустрічався, і, по суті, він щоразу з купою дрібних подробиць розповідав одну і ту ж таки історію. Дівчина, наречена іншого, приходить до нього, попри його крайнє невдоволення, сидить у нього годин вісім-десять (одна дівчина у нього на квартирі вранці, інша – вночі в редакції, так він розподіляє освітлення), оголошує, що він неодмінно їй потрібен і що, якщо він уперся, то вона вистрибне з вікна. Лорен справді норовиться, зате відкриває доступ до вікна. У вікно дівчата, щоправда, не вистрибують, але відбувається щось жахливе, одна верещить нелюдським голосом, друга – забув, що з нею сталося. Ну, хто ці дівчата? Одна (у квартирі) – то була Ярміла перед весіллям, інша – у редакції – його законна з четверга дружина (про неї, звичайно, він говорив трохи м’якіше, але не так багато, бо ж говорить він у певному сенсі завжди м’яко). Я, звичайно, не заперечую, що все насправді було так чи ще гірше, я тільки не розумію, чому це так нудно.

Утім, в оповіданнях про його наречену одне чарівне місце таки було. Її батько два роки слабував на меланхолію, і вона доглядала за ним. Вікно в кімнаті хворого потрібно було весь час тримати відкритим, але, коли внизу проїжджав автомобіль, стулки необхідно було на хвилинку зачинити, бо ж батько не терпів шуму. Дочка й закривала вікно. Розповідаючи про це, Лорен докинув: «Уявляєте, мистецтвознавиця!» (Вона й справді була мистецтвознавицею.)

Він мені і світлину її показав. Ймовірно, гарненьке меланхолійне єврейське обличчя, вузький ніс, важкі очі, ніжні довгі руки, дорога сукня.

Ти питаєш про дівчину, а я нічого нового про неї не знаю. Відколи вона дала мені тоді лист для тебе, я більше її не бачив. Тоді, щоправда, ми домовилися зустрітись, але тут якраз прийшли твої перші листи про розмови з чоловіком, я відчув, що не здатен говорити з нею, і під слушним приводом скасував зустріч, але якнайщиріше. Згодом я ще послав їй записку, але, схоже, вона витлумачила її хибно, бо я отримав від неї повчальний материнський лист (де вона, зокрема, просила адресу твого чоловіка); я, зрозуміло, відповів негайно, пневматичною поштою, вже більше тижня минуло, і відтоді я про неї не чув, а отже, не знаю, що ти їй написала і як це на неї вплинуло.

Я знаю твою відповідь, але хочу побачити її у писаному вигляді.

Ти пишеш, що наступного місяця, напевно, приїдеш у Прагу. А мені мало не хочеться попросити: не приїзди. Залиш мені надію, що, якщо коли-небудь я в конечній потребі попрошу тебе приїхати, ти приїдеш негайно, але зараз краще не приїзди. Адже тобі доведеться знову виїхати.