Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Це було написано до того, як прийшли два твоїх листи олівцем. Невже ти думаєш, що я не знав, що вони прийдуть? Але я це знав тільки в глибині, а там людина не живе постійно, вона, на жаль, воліє жити в найжалюгіднішому образі на землі. Не знаю, чому ти весь час боїшся, що я зроблю щось із власного почину. Хіба я не досить ясно про це написав? А телеграму пані Колер я послав тільки тому, що цілих три дні – і жахливих дні – не мав від тебе жодних звісток, ані навіть телеграм, і мало не подумав, що ти захворіла.

Вчора був у свого лікаря, він з’ясував, що мій стан майже такий самий, як і до Мерана, три місяці пройшли для легень майже безрезультатно, в лівій легені хвороба сидить так само здоровенька, як і раніше. Він вважає подібний успіх зовсім невтішним, я – цілком стерпним: адже який би вигляд я мав, якби той самий час перебув у Празі? Він вважає також, що я анітрохи не набрав ваги, але, за моїми розрахунками, все-таки кілограми на три погладшав. Восени він хоче спробувати впорскування, але я не думаю, що це стерплю.

Коли я порівнюю ці результати з тим, як ти завзято гайнуєш своє здоров’я (з найнагальнішої потреби, зрозуміло; я вважаю, тут мені і докинути нічого), мені здається іноді, що ми, замість жити разом, просто тихо мирно вляжемся разом, щоб померти. Але що б не трапилось – однаково буду поруч із тобою.

Між іншим, усупереч лікарю, я знаю, що, щоб сяк-так одужати, мені потрібен тільки спокій, причому абсолютно особливий спокій або, якщо поглянути інакше, особлива відміна занепокоєння.

Те, що ти пишеш про лист Сташі, мене вельми тішить, але це і було само по собі зрозуміло. Вона лише бере твій нинішній стан за капітуляцію, згадує навіть твого батька, – згадка, яку їй досить було навести, щоб я його зненавидів, хоча властиво його люблю, – одне слово, вона бовкнула, певно, найдурніше, що, доклавши чималих зусиль – вони ж спливають з прекрасних уст, – можна вигадати, що це випадково. І це, звісно (годі забувати), геть повністю кохання, воно просто витягує зі своєї могили руки до тебе.

Сьогодні національне свято Франції, під вікнами війська крокують додому по параду. Є в цьому – я відчуваю з дихання твоїх листів – щось грандіозне. Не пишнота, не музика, не парадний крок; не старосвітський француз у червоних штанях та синьому жупані, що втік з (німецького) паноптикуму і крокує перед частиною, а якась маніфестація сил, які виголошують з глибини: «Попри все, о, ви, безсловесні, рухомі, маршувальні, до здичавіння довірливі люди, попри все, ми вас не залишимо, навіть у ваших найбільших дурницях не залишимо, і особливо в них». Дивишся з заплющеними очима в ці глибини і майже тонеш у тобі.

Нарешті мені принесли купу документів, яку зібрали для мене, подумай, відколи я служу в бюро, я написав рівно шість офіційних листів, і це терплять. Чимало роботи, яка на мене чекає, я не міг досі отримати через ледачкуватість того відділу, який зберігає її для мене, на превелику мені втіху. Але тепер папери тут. І тим не менше – нічого страшного, якщо я хоч трохи висплюся. Сьогодні, щоправда, з цим справа стоїть досить-таки кепсько.

Ф.

Пишу спохвату, перш ніж іти в бюро, хотів мовчати, три дня давлюся цим, хоча б зараз, поки ти ведеш там свою жахливу боротьбу, я хотів мовчати, але це неможливо, нікуди не дінешся, це ж моя боротьба. Ти, напевно, помітила, що я вже яку ніч оком не стинаю. Просто через «страх». Справді, він позбавляє мене волі, жбурляє, куди йому заманеться, я до ладу не знаю, на якому я світі… до того ж у твої останні листи затесалися два-три зауваження, які зробили мене щасливим, але тільки відчайдушно щасливим, адже те, що ти кажеш, переконує відразу і розум, і серце, і тіло, але тут є ще глибша переконаність, не знаю, де вона міститься, а її явно нічим переконати неможливо. І нарешті те, що дуже допомогло послабити мене, дивний заспокійливо-неспокійний вплив твоєї фізичної близькості з кожною дниною випаровується. Якби ти була вже тут! А то у мене немає тут нікого, абсолютно нікого, крім страху, учепившись одне в одного, кидаємося ми крізь ночі. З цього погляду страх має щось вельми серйозне (дивним чином він завжди був спрямований лише проти майбутнього, ні, це неправильно), і в певному сенсі його можна зрозуміти завдяки тому, що він постійно нагадує мені про необхідність великого визнання: Мілена – теж усього лише людина. Усе, що ти про це говориш, абсолютно чудово, одного разу почувши, тільки це і хочеться слухати, але що йдеться тут не про найголовніше, це ще дуже і дуже велике питання, бо ж страх цей аж ніяк не мій приватний страх – хоча, звичайно, і приватний теж, причому моторошний, – але споконвіку це ще й страх будь-якої віри взагалі.