Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Який я щасливий, яким ти робиш мене щасливим! Приходив тут клієнт (подумай тільки: і у мене є клієнти!), відірвав мене від писання, я розлютився, але у нього було кругле, рожеве, добродушне, при цьому імперсько-німецько-коректне лице, і він був такий люб’язний, що навіть жарти брав за ділові відповіді; але хай там як він мені завадив, я не міг йому цього подарувати, до того ж мені довелося піднятися з-за столу, щоб пройти з ним в інші відділи, – і ось це було для тебе, о добра моя, вже занадто, бо саме тієї миті, коли я встав, увійшов прислужник і приніс твій лист, я розпечатав його просто на сходах, і – Боже правий! – там світлина, тобто щось зовсім, зовсім невичерпне, такі листи приходять раз на рік, раз на вічність, і світлина така хороша, кращих не буває, – бідолашна маленька фотографія, на неї і дивитися можна хіба що крізь сльози, з б’ючким серцем, не інакше.

І знову переді мною сидить уже якийсь чужинець.

На додачу до вищесказаного: все я можу винести – з тобою в серці: і якщо я одного разу написав, що дні без твоїх листів були жахливі, то це невірно, вони були лише страшенно важкі – човен був важкий, занурений у хвилі страх як глибоко, по самі вінця, але плив-таки на твоїх хвилях, у твоєму потоці. Лише одного я не зможу винести без твоєї рішучої підмоги, Мілено: того самого «страху», – тут я заслабкий, це громадище жаху я не можу навіть обвести оком, воно мене накриває і несе геть.

Те, що ти говориш про Ярмілу, якраз і є одна з тих слабкостей серця, на мить твоє серце відбігає вірності мені, і тоді тобі набігає на думку таке. Хіба ми в цьому сенсі ще двоє людей? І хіба мій «страх» дуже відрізняється від страху самозневаги?

Знову мене перервали; я вже не можу писати в бюро.

Обіцяний довгий лист міг би знову нагнати на мене страху, якби сьогоднішній лист не був таким втішним. А що буде в ньому?

Напиши мені відразу, чи дійшли гроші. Якщо вони загубились, я пошлю ще, а якщо і ті загубляться, пошлю знову – і так далі, доки в нас узагалі нічого не залишиться, і тоді нарешті все буде як слід.

Ф.

А квітки я не отримав, – схоже, в останню хвилину ти її все-таки для мене пошкодувала.

Я так і знав, що буде в цьому листі, все це стояло майже за всіма твоїми листами, було в твоїх очах, – чи могло щось залишитися нерозпізнаним в їхніх ясних глибинах? – було в зморшках на твоєму лобі, все це я так і знав; так людина, що цілий день просиділа за закритими віконницями, чи то запавши у дрімоту, чи то поринувши в мрію, то чи в страх, увечері відчиняє вікно і, ясна річ, анітрохи не дивується – бо все вже знала, – що зовні панує темрява, чудова глибока пітьма. І я бачу, як ти мучишся, і вертишся як в’юн в ополонці, і намагаєшся вирватись, і – кинемо ж смолоскип у бочку з порохом! – ніколи не вирвешся, я це бачу – і все ж не можу сказати: «Залишайся там, де ти є». Але я не можу сказати і зворотне, я стою перед тобою, дивлюся в твої милі бідні очі (все-таки якась жалюгідна ця картка, що ти мені прислала, сама мука дивитися на неї, мука, на яку я наражаю себе по сто разів на день, – і водночас, на жаль, вона надбання, яке я готовий захищати проти цілої дюжини дужаків) – і почуваюся справді сильним, правда твоя, якась сила в мені є: якщо позначити її коротко і неясно, то це моя немузикальність. Однак вона знову ж таки не така велика, щоб я – принаймні зараз, у цю хвилину – міг продовжувати лист. Якийсь потік любові і муки підхоплює мене і забирає геть від столу.

Ф.

Ще до вчорашнього: твій лист спонукав мене подивитися на все з іншого боку, з якого я досі дивитися остерігався. І тоді вигляд усе має незвичний.

Я ж не борюся з твоїм чоловіком за тебе – боротьба відбувається тільки в тобі; якби рішення залежало від боротьби між твоїм чоловіком і мною, усе було б давно вирішено. При цьому я зовсім не переоцінюю твого чоловіка, і дуже навіть можливо, що я не складаю йому справжньої ціни, але одне я знаю: якщо він мене любить, то це любов багатія до бідності (дещо від цього є і в твоєму ставленні до мене). В атмосфері твого з ним спільного життя я насправді всього лише мишка в «великому домі», якій щонайбільше раз на рік дозволяється відкрито перебігти килимом.

Так стоїть справа, і це анітрохи не дивно, мене це не дивує. Але що мене дивує – і що, напевно, взагалі годі зрозуміти, – це те, що ти живеш у цьому «великому домі», всім своїм єством йому належиш, черпаєш у ньому всю силу життя, ти там королева, а проте – це я знаю точно – маєш можливість (але саме лише тому, що ти все можеш: já se přece nezastavím ani před – ani před – ani před… [64] Я ж, хай там як, не зупинюся – ніколи, ніколи, ніколи ( чес. ). ) не тільки любити мене, а й бути цілком моєю, перебігти своїм власним килимом.