Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Що до жебрачки, то тут, звичайно ж, не було ні хорошого, ні поганого, я був просто занадто неуважний або занадто зайнятий якоюсь людиною, щоб діяти інакше, ніж із невиразних спогадів. І одне таке враження, наприклад, говорило: «Не подавай жебракові забагато, а то згодом пошкодуєш». Зовсім маленьким хлопчиком я одного разу отримав монетку в шість крейцерів і страшенно хотів подати її старій жебрачці, яка сиділа між великим і малим Ринґом. Сума здавалася мені величезною, яку, напевно, жодному жебракові ніколи не давали, тим-то я соромився перед жебрачкою зробити такий собі нечуваний вчинок. Але віддати їй гроші було необхідно, ось чому я розміняв монетку, подав жебрачці один крейцер, обійшов навколо весь комплекс ратуші й аркади на малому Ринґу, з’явився з лівої руки як абсолютно новий благодійник, подав жебрачці ще один крейцер, знову припустив бігом і щасливо виконав це десять раз. (Може, і менше, по- моєму, жебрачка незабаром втратила терпіння і втекла від мене.) Хай там як, під кінець я до того змучився, і морально теж, що відразу пішов додому і плакав доти, поки мати не подарувала мені іншу таку ж саму монетку в шість крейцерів.

Сама бачиш, мені з жебраками не щастить, але я все-таки заявляю, що готовий виплатити якій-небудь жебрачці біля Опери все моє нинішнє і майбутнє майно найдрібнішими віденськими чеками, за умови, що ти стоятимеш поруч і мені [ кілька слів написано нечітко ] буде дозволено відчувати твою близькість.

Франц

Щодо багато чого ти помиляєшся, Мілено.

По-перше, я зовсім не так серйозно хворий, і варто мені трохи поспати, я почуваюся так добре, як навряд чи коли-небудь відчував себе в Мерані. Адже легеневі хвороби здебільшого найлюб’язніші, надто спекотного літа. Як я впораюся з пізньою осінню – над цим питанням і загадаємося згодом. Нині ж лише деякі дрібниці змушують мене страждати – наприклад, те, що я нічогісінько не можу робити в своєму бюро. Якщо я не пишу до тебе, я лежу у фотелі й виглядаю з вікна. З нього багато чого видно, бо ж будинок на протилежній стороні – одноповерховий. Не хочу сказати, щоб мені від розглядання було вже надто сумно, зовсім ні, тільки ось відірватися не можу.

По-друге, я зовсім не відчуваю потреби в грошах, у мене їх багато як трави, а деякі надлишки – наприклад, гроші на твою відпустку – мене просто-таки пригнічують, бо й досі лежать у мене.

По-третє, ти вже зробила – раз і назавжди – вирішальне для мого одужання і до того ж робиш це знову і знову, щомиті – тим, що добра до мене і думаєш про мене.

По-четверте, все, що ти з легким побоюванням говориш про поїздку до Праги, цілком вірно. «Вірно» – так я написав і в телеграмі, але там це відносилося до розмови з твоїм чоловіком, і вже це було єдино вірне. (І взагалі не турбуйся щодо мене: в останній день я чекатиму так само, як і в перший.)

Сьогодні вранці, наприклад, я раптом чітко усвідомив, що боюся – з любов’ю, з тремтінням у серці, боюся того, що ти раптово, введена в оману якою-небудь випадковою дрібницею, з’явишся в Празі. Але чи здатна і справді яка-небудь дрібниця вплинути на тебе – на тебе, яка живе воістину повним життям аж до самих його глибин? І навіть віденські наші дні не повинні збивати тебе з плигу. Адже навіть там ми, можливо, багато чого завдячували твоїй несвідомій надії на те, що ввечері ти зможеш знову його побачити? Або ось це ще: з твого останнього листа я дізнався дві новини – про Гайдельберзький план, по-перше, і про паризький план, теж пов’язаний з відходом з банку, по-друге, судячи з першого плану, я все-таки якимось чином значуся серед «рятівників», причому ґвалтівників. Але я ж водночас і не перебуваю у жодному ряду. А з другого плану мені стало ясно, що і там є майбутнє життя, плани, можливості, сподіванки – і твої сподіванки теж.

По-п’яте, неабияка частка болісного твого самокатування (єдиний біль, якого ти мені завдаєш) відбувається тому, що ти пишеш мені щодня. Пиши рідше, а я і надалі, якщо хочеш, писатиму тобі щодня по листу. І у тебе буде більше спокою, щоб займатися роботою, яка дає тобі втіху.

Дякую за «Donadieu» [65] Мова про роман французького письменника Шарля-Луї Філіппа (1874–1909), повна назва якого – «Марі Донадьйо» ( Marie Donadieu , 1904). . (Чи не можу я як-небудь надіслати тобі книги?) Прочитати її я зараз навряд чи зможу, чергова маленька невдача: я не можу читати і знову-таки не надто через це краюся, – просто не можу, та й годі. Треба прочитати великий рукопис Макса («Юдаїзм, християнство, язичництво» – велика книга [66] Max Brod, Paganism, Christianity, Judaism: A Book of Creeds, 2 vols. (Munich, 1921). ), він мене мало вже не підганяє, а я ледь почав; сьогодні один молодий поет [67] Здогадно йдеться про Макса Клауса. принесе 75 віршів, деякі з них на кілька сторінок, знову з ним поб’ю горщика, одного разу так уже було, до речі кажучи; тоді ж я прочитав есей про Клоделя [68] Переклад есею Поля Клоделя «Артюр Рембо», що його зробила Мілена, був надрукований у «Tribuna» 8 липня 1920 р. , але тільки раз і занадто швидко, але жага моя стосувалася не Клоделя і не Рембо, я хотів би написати про це, але лише коли прочитаю його вдруге, досі до цього не дійшло, але ж мені вже страшенно приємно, що переклала ти саме це – чи до решти? (що таке: pamatikální? (помилка в згаданому есеї, recte [69] Правильно ( лат. ) : gramatikální, отже, граматично), утім, так він зветься, але якщо пам’ять мене не зраджує), але в моїй пам’яті ясно залишилося в першу чергу враження від «Ave Maria» якогось набожника. У відповідь лист дівчини, з якого ти можеш скласти і мій лист, додаю, щоб ти бачила, як мене відкидають, небездовідно. Я більше не відповім.