Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Як не крути твій сьогоднішній лист, такий милий, такий відданий, який приніс мені стільки радості і щастя, – це таки «лист рятувальника». Мілена серед рятувальників! (Якби я був серед них, чи була б вона тоді вже зі мною? Ні, якраз тоді, напевно, ні.) Мілена поміж рятувальників – вона, на самій собі досвíдчивши це, переконує знову і знову, що врятувати іншу людину можна тільки самим фактом свого буття, і нічим іншим. І ось вона, яка врятувала мене вже одним тим, що вона є, намагається тепер заднім числом зробити те ж саме іншими, такими куди жалюгіднішими засобами. Коли людина рятує потопельника, це, звичайно, подвиг, але коли вона потім дарує врятованому ще й абонемент на уроки плавання – це навіщо? Навіщо рятівнику полегшувати собі завдання, навіщо він відмовляється і надалі рятувати іншого тільки самим фактом свого буття, своєї постійної готовності врятувати, нащо він перекладає цей обов’язок на плечі тренерів та власників давоських готелів? А крім усього іншого, я важу цілих п’ятдесят п’ять кілограмів і сорок грамів! І куди я полечу, якщо ми одне з одним тримаємося за руки? А якщо ми полетимо обоє, тоді навіщо все це? І крім того – ось, власне кажучи, суть усіх моїх попередніх розумувань, – я ніколи більше не поїду від тебе в таку далечінь. Я ж щойно вибрався з тяжкого ув’язнення Мерано.

Усе це було написано, я хотів сьогодні ще дещо написати, але тепер це не має значення. Я повернувся додому, побачив у темряві невідомий лист на столі, переглянув його, мене кілька разів кликали вечеряти, я щось їв, а воно, на жаль, не хотіло зникати з тарілки ніяким іншим шляхом – ковтай його, та й годі, – потім прочитав лист ґрунтовно, повільно, квапливо, несамовито, тремтячи від щастя, якоїсь миті здивувавшись – неможливо повірити у щось, але воно тут, перед тобою, ти все-таки не віриш, але раптом знічуєшся, змиряєшся і розумієш: ось і віра, – а в кінці розпачуєш, розпачуєш, розпачуєш, аж серце колотиться. «Приїхати не можу» – це я знав уже з першого рядка і до останнього, хоча в проміжку стільки раз побував у Відні, – так у довгу ніч, коли сну хоч би тобі тінь, людина з десяток разів бачить сни, що тривають з півхвилини кожен. Потім я сходив на пошту, послав тобі телеграму, трохи заспокоївся і ось сиджу над цим листом. Сиджу і мучуся жалюгідним обов’язком доводити тобі, що приїхати я не можу. Правда, ти пишеш, що я людина не слабка, тож, можливо, мені це вдасться, але важливіше, щоб мені вдалося витримати наступні тижні, з яких кожен уже зараз невідступно і глузливо дивиться на мене, ніби запитує: «Ти, отже, справді не поїхав до Відня? Отримав такий лист – і не поїхав? Не поїхав? Справді не поїхав?» Я не розумію музики, але цю музику, на жаль, я розумію краще за всіх музикантів. Я не міг поїхати, бо не можу брехати на службі. Себто я можу брехати і на службі, але тільки з двох причин – зі страху (це, отже, чисто службова справа, вона з цієї сфери, тут я брешу без будь-якої підготовки, навмання, натхненно) або в разі крайньої потреби (то тобто коли «Ельза» справді захворіє, – Ельза, Ельза, не ти, Мілено, ти не можеш захворіти, ось це була б уже крайня потреба, про неї я і думати не хочу), – отже, в разі потреби я збрешу, оком не моргнувши, тут не потрібні жодні телеграми, над бідою вже не владне ніяке бюро, тут я поїду з дозволу або без нього. Але у всіх випадках, коли в числі причин для брехні найголовнішим буде щастя, потреба і щастя, я не зможу збрехати, не зможу – точно так само, як не зможу підняти двадцятикілограмову гирю. Якби я прийшов з телеграмою про Ельзу до директора, вона напевно випала б у мене з рук, а коли випала б, я напевно на неї, на цю брехню, наступив би, а коли наступив, напевно зараз же вибіг з директорського кабінету, ні про що не попросивши. Ти зрозумій, Мілено, бюро ж не просто дурний заклад (він, звичайно, і нерозумний теж, дурості в ньому хоч відбавляй, але не про це зараз мова, до того ж воно більше фантастичне, ніж нерозумне) – воно ще й все моє колишнє і нинішнє життя, я можу, звичайно, від нього відкинутись, і це, можливо, було б зовсім непогано, але поки це все-таки моє життя, я можу розпоряджатися ним безладно – працювати абияк (що я і роблю), без кінця ухилятися (що я і роблю), при всьому при цьому гнути кирпу (що я і роблю), спокійно приймати як належне найдоброзичливіше ставлення до себе, яке тільки можливе в бюро, – але раптом збрехати, для того щоб зірватися з місця і, як вільна людина (це я, звичайнісінький найманий службовець!), поїхати туди, куди мене жене «всього лише» елементарне серцебиття, – ні, так брехати я не можу. Але що я хотів тобі написати, ще перш ніж отримаю твій лист, – це ось що: я на цьому ж тижні виправляю собі новий паспорт або, в усякому разі, зроблю лад у старому, щоб приїхати по змозі без зволікання, коли буде необхідно.