Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Перечитав усе і зрозумів, що зовсім не те хотів сказати і що, отже, ніякий я не «сильний», якщо не зумів сказати як треба. Додам ще одне: напевно, я здатен там збрехати ще меншою мірою, ніж змогла б людина, яка вважає (а така більшість чиновників), що всі до неї несправедливі, що вона надсаджується на роботі (якби я так думав про себе, це був би вже майже швидкий потяг на Відень!), що бюро являє собою якусь зле керовану машину (він би робив це багато краще), що в цій машині він, через цю безглуздість управління, працює не на своєму місці: він, за його здібностями, най-най-чільніше колесо, а мусить працювати най-най-меншим коліщатком і т. д.; а для мене бюро – як це було і зі школою, гімназією, університетом, сім’єю, з усім взагалі – жива людина, яка, де б я не був, дивиться на мене невинними очима, людина, з якою я якимось незрозумілим мені чином пов’язаний, хоча вона мені більш чужа, ніж ті люди, що їдуть зараз, я чую, на автомобілях Ринґом. Чужа вона мені до божевілля, але саме тому і треба бути особливо до неї уважним, адже я майже не приховую своєї чужості, але хіба така невинність здатна її взагалі розпізнати, – тому-то я і не можу збрехати; ні, я не «сильний», і писати не можу, і нічого не можу. А ти, Мілено, ще й одвертаєшся від мене, не надовго, я знаю, але, бач, довго людина і не витримає, якщо серце не б’ється, а як же йому битися, якщо ти відвернулася?

Якщо б ти змогла послати мені телеграму після цього листа! Це лише вигук, не прохання. Тільки якщо зможеш зробити це вільно – а ти зробиш. Тільки тоді – ти бачиш, я навіть не підкреслюю ці слова.

Я забув ще третю умову, яка змогла б полегшити мені брехню: якщо б ти була поруч зі мною.

Але тоді це була б і найбезневинніша брехня на світі – тоді-бо в директорській кімнаті не було б нікого, крім тебе.

Не знаю поки, що ти скажеш щодо вечірнього суботнього листа, і ще довго не знатиму, як би там не було, сиджу зараз у бюро, недільний чергування (теж дивне заняття, сидиш, і всі інші під час таких чергувань працюють, зрозуміло, менше, ніж звичайно, я – рівно стільки ж), похмуро, то дощ накрапає, то хмарне світло заважає писати – словом, усе сумно і прикро, інакше не скажеш. Ти ось пишеш, що в мені є радість життя, але сьогодні її майже немає; та й звідки б їй узятися – що дасть її, нинішня ніч, нинішній день? У глибині душі вона, попри все, є (приходь час від часу, добре слово), а ось на поверхні її обмаль. Я і сам собі таким не подобаюся, сиджу тут перед дверима дирекції, директора немає, але я б не здивувався, якщо б він раптом вийшов і сказав: «Мені ви теж не подобаєтеся, тому я вас звільняю». – «Спасибі, – скажу я, – мені це дуже до речі, бо треба терміново з’їздити до Відня». – «Так, – скаже він, – тепер ви мені знову подобаєтеся, і я вас не звільнятиму». – «Ах, – скажу я, – значить, знову не можна поїхати». – «Чому? – скаже він. – Ви мені знову не подобаєтеся, і я вас звільняю». І так до нескінченності.

Сьогодні, здається, вперше відтоді, як повернувся до Праги, я бачив тебе уві сні. Передранкове сновидіння, коротке і важке, після поганої ночі урвав-таки трошки сну. Пам’ятаю мало що. Ти була в Празі, ми йшли Фердінандштрассе, приблизно навпроти Вілімека, у бік набережної, по інший бік вулиці пройшли якісь твої знайомі, ми озирнулися і провели їх поглядом, ти заговорила про них, може бути, мова зайшла і про Красу [95] Йдеться про Ганса Красу (1899–1944), німецькомовного композитора з кола, що збиралось у празькому закладі «Кафе Континенталь». Загинув в Освенцимі. (він не в Празі, я знаю, адресу його я спробую з’ясувати). Ти говорила як завжди, але в цьому прозирав якийсь незбагненний, невловимий протест, я нічого не сказав, але проклинав себе, просто-напросто висловив прокляття, яке лежало на мені. Потім ми були в кав’ярні, ймовірно в кафе «Уніон» (воно ж було по дорозі), за нашим столиком сиділи якийсь чоловік і дівчина, але їх я зовсім не пам’ятаю, і ще один чоловік, дуже схожий на Достоєвського, тільки молодий, чорнобородий і чорнявий, усе, наприклад, брови і горби над очима, виглядало надзвичайно потужно. А ще ми з тобою. І знову твого протесту ніщо не видавало, але він усе одно був. Обличчя в тебе – я просто очей не міг відірвати від болісної чудноти – було напудроване, причому дуже помітно, невміло, погано, до того ж, напевно, було жарко, і на твоїх щоках утворилися цілі картини з пудри, я їх і зараз бачу. Я знову і знову нахилявся вперед, щоб запитати, чому ти напудрована; а ти, помітивши, що я хочу задати питання, попереджувально – протест-бо був непомітний – питала: «Чого ти хочеш?» Але я не міг запитати, мені бракувало сміливості, і при цьому я якимось чином здогадувався, що ця напудрованість – випробування для мене, вирішальне випробування, щоб я саме поставив своє запитання, адже я хотів, але сміливості бракувало. Ось так сумний сон навалювався на мене. До того ж мене мучив ще й цей Достоєвський. Зі мною він тримався десь так само, як ти, але все ж і трішки по-іншому. Коли я питав про що-небудь, він був дуже привітний, співчутливий, щиро нахилявся вперед, коли ж я знову не знав, що запитати і що сказати – а так відбувалося щохвилини, – він ривком відкидався назад, заглиблювався в книгу, забував про все на світі, а надто про мене, зникав у своїй бороді і волоссі. Не знаю, чому це було для мене так нестерпно, і я знову і знову – інакше я не міг – мусив притягати його до себе питанням і щоразу знову втрачав його зі своєї ж вини.