Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Усе ж лист, та який! Те, що я сказав спочатку, до вечірніх листів не стосується, але цього (як я висловився: спокійного) занепокоєння, якщо вже воно виникло, їм теж не вгамувати. Як добре, що ми побачимося. Напевно, я телеграфую тобі завтра або післязавтра (Оттла вже сьогодні пішла по паспорт), чи зумію ще в цю суботу приїхати в Ґмюнд (для Відня на цьому тижні так чи інакше вже пізно, адже квиток на недільний швидкий потяг треба купувати завчасно), ти відповіси мені теж по телеграфу, чи приїдеш. У будь-якому випадку я ввечері піду на пошту, щоб ти скоріше отримала телеграму. Зробимо так: якщо я телеграфую «Неможливо» – значить, на цьому тижні приїхати не зможу. Тоді я не чекатиму відповіді телеграфом, і все інше ми обговоримо листом (наступні чотири тижні зустріч, звичайно, залежить від того, куди саме за місто ти поїдеш, можливо, занадто далеко від мене, ну, а тоді ми, напевно, цілий місяць не побачимося). Або ж я телеграфую: «Суботу можу бути Ґмюнді». У цьому випадку чекаю відповіді: або «Неможливо», або «Суботу можу бути Ґмюнді». В обох останніх випадках, отже, все домовлено, жодних інших телеграм не потрібно (ні, щоб ти не сумнівалася, що твоя телеграма отримана, я надішлю підтвердження), ми обоє їдемо в Ґмюнд і побачимося ще в цю суботу або в неділю. Звучить усе це дуже просто.

Майже дві години змарновано, довелося відкласти лист. Тут був Отто Пік. Я втомився. Коли ж ми побачимося? Чому за півтори години я всього разів три почув твоє ім’я? Навіть якщо хтось згоджується, визнаючи, що був у Відні, але нікому не говорив, то хіба наше спільне пробування не було «спілкуванням»? Де ти? На шляху до села, де стоїть хатина? Я теж у дорозі, і шлях цей довгий. Тільки не гризи себе через це, будь ласка, так чи інакше, ми в дорозі, а більше ніж виїхати все одно неможливо.

Те, що ти пишеш із приводу моєї поїздки (čеkáš, azto Tobĕ bude nutné [100] Чекаєш, поки тобі буде потрібно ( чес. ). ), я краще пропущу, по-перше, це вже застаріло, по-друге, завдає болю, утім, тут і виправдання, чому вечірні суботні та ранкові недільні листи були сповнені такого відчаю. І, по-третє, ми ж, можливо, вже в суботу побачимося. (Першу з трьох телеграм ти вранці в понеділок, схоже, ще не отримала, сподіваюся, третя прийде вчасно.)

Відчай з приводу листа батька я розумію лише стільки, скільки будь-яке нове підтвердження таких довгих, страшно болісних узаємин знову доводить тебе до розпачу. Адже нового з цього листа не вичитаєш. Навіть я, який не читав листи батька, не можу вичитати з нього нічого нового. Він сердечний і тиранічний і переконаний, що має бути тиранічним, щоб задовольнити серця. Підпис справді мало що значить, він лише представляє тирана, адже зверху написано «líto» [101] Шкода ( чес. ). і «strašnĕ smutnĕ» [102] Страшенно сумний ( чес. ). , цим усе скасовується.

Між іншим, можливо, тебе лякає невідповідність між твоїм листом і його, ну, твого листа я не знаю, але все ж таки, з іншого боку, мені спадає на думку невідповідність між його «природною» готовністю і твоєю «незрозумілою» упертістю.

Ти сумніваєшся щодо відповіді? Або, вірніше, сумнівалася, адже ти пишеш, що тепер уже знаєш, якою буде твоя відповідь. Це дивно. Якщо б ти вже відповіла і запитала мене: «Що я відповіла?» – я б без найменшого зволікання сказав, що саме ти, по-моєму, відповіла.

Звичайно, поза всяким сумнівом, для твого батька немає жодної різниці між твоїм чоловіком і мною, для цього європейця ми, як негри, на одну особу; але не кажучи вже про те, що ти зараз не можеш сказати про це нічого певного, навіщо потрібно вставляти це у лист-відповідь? І навіщо потрібно брехати?

На мою думку, ти можеш написати у відповідь тільки те, що неодмінно сказала би своєму батькові, якби він заговорив про тебе в такому тоні, людина, яка, не бачачи майже нічого іншого, з напругою і трепетом душевним стежить за твоїм життям: «Усі «пропозиції», всі «певні жорсткі умови» безглузді, Мілена живе своїм життям і інакше жити не зможе. Життя у Мілени хоча і сумне, але все ж таки «здорове й спокійне», як у санаторії. Мілена просить тільки, щоб ви нарешті це зрозуміли, більше вона не просить ні про що, надто про будь-які «лагодіння» навіть мови немає. Вона просить тільки, щоб ви не прагнули гарячково від неї відгородитися, а пішли слідом за своїм серцем і поговорили з нею як людина, як рівний з рівним. Вчинивши так, ви усунете з життя Мілени чимало «смутку» і вам не доведеться більше її “жаліти”».