Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Власне кажучи, після цих важливих речей мені додати нічого. Між іншим, велике спасибі, що ти і сьогодні не залишила мене без листа. Але завтра? Телефонувати я не буду: по-перше, дуже багато хвилювань, по-друге, це просто неможливо (я вже дізнавався), а по-третє, ми скоро побачимося. На жаль, у Оттли нині не було часу сходити в поліцейське управління щодо паспорта, завтра. Так, з марками ти чиниш чудово (на жаль, я кудись закинув марки швидкої пошти, так чоловік мало не заплакав, коли я йому про це сказав). Дякуєш ти мені за марки досить легковажно, але я і цьому радий, та так, що, уяви, пришлю тобі ще й легіонерські марки. Розповідати казки мені нині не хочеться. Голова, як вокзал, потяги вирушають, прибувають, митний огляд, старший прикордонний інспектор чекає моєї візи, але цього разу з нею все гаразд, будь ласка, ось вона; «Так, так, усе гаразд, онде вихід з вокзалу». – «Прошу вас, пане старший інспектор, коли Ваша ласка, відчиніть мені двері, сам я ніяк не можу. Може, ослаб через те, що на вулиці чекає Мілена?» – «О, будь ласка, – каже він, – я ж не знав». І двері відчиняються…

Уже пізно, день був дещо похмурий, попри все. Завтра листа від тебе швидше за все не буде; суботній я вже отримав, недільний дійде тільки післязавтра, – тож я матиму день, вільний від безпосереднього впливу твого листа. Дивно, як мене засліплюють твої листи, Мілено. Я-бо вже цілий тиждень або ще довше відчуваю, що з тобою щось трапилося, щось раптове або повільне, щось серйозне або випадкове, ясне або тільки наполовину усвідомлюване; але воно сталось, я знаю. Я це бачу навіть не з деталей твоїх листів, хоча такі деталі і є – наприклад, те, що листи сповнені спогадів (і зовсім особливих спогадів); що хоча ти, як завжди, відповідаєш на все, але й не на все; що ти сумуєш без причини; що ти посилаєш мене в Давос; що ти раптом так наполягаєш на цій зустрічі (а на мою пораду не приїжджати сюди ти пристала відразу; ти заявила, що Відень не підходить для такої зустрічі; ти сказала, що до твоєї поїздки краще нам не зустрічатись, – і раптом, в останніх двох-трьох листах, такий поспіх. Мені б цьому радіти і радіти, та от не можу, бо ж відчуваю в твоїх листах якийсь потаємний страх, чи то за мене, чи то переді мною – не знаю, але в тій раптовості, в тій хапливості, з якою ти наполягаєш на зустрічі, криється страх. Але у кожнім разі я радий, що знайшов можливість, вона є, це вже точно. Якщо ти не зможеш залишитися тут на ніч, то можна і це влаштувати – ну, пожертвуємо декількома спільно проведеними годинами. Ти виїдеш тоді годині о 7-й ранку недільним швидким потягом до Ґмюнда – як я тоді, – приїдеш туди о 10-й, я тебе чекатиму, а що мій зворотний потяг відходить тільки о пів на п’яту, у нас будуть так чи сяк шість годин. Ти повернешся вечірнім швидким потягом до Відня і будеш там о чверть на дванадцяту – невелика недільна прогулянка).

Загалом, усе це мене не турбує, а вірніше кажучи, не обходить – така велика твоя влада наді мною. Замість побиватися – бо ж у листах ти щось замовчуєш, – замість переживати ще більше, я зберігаю спокій, така велика моя віра в тебе, незалежно від того, який вигляд ти маєш. Якщо ти про щось мовчиш, значить, думаю я, так і треба.

Але я залишаюся спокійним ще й з іншої, вже геть незвичайної причини. У тебе є властивість – я гадаю, вона має корінь у глибинах твого єства, і якщо не по відношенню до всіх вона проявляється, це тільки їхня вина, – властивість, яку я ні в кого іншого більше не знаходив і яку я, хоч і знайшов тут, все-таки насилу можу взагалі собі уявити. Вона в тому, що ти не можеш змусити людину страждати. І ти зовсім не із співчуття до мене не змушуєш страждати, а просто тому, що не можеш.

Ні, це майже фантастика: мало не цілий день я думав про це, а ось написати не наважуюся, – може, все це тільки більш-менш промовисте вибачення за обійми.

А тепер – спати! Що, цікаво, ти зараз робиш, у понеділок десь об 11-й вечора?

Яке слабке знання людей, Мілено. Я давно це говорив. Ну добре, Ельза захворіла, цілком можливо, і тому, напевно, варто було б поїхати до Відня, але стара тітка Клара важко (хвора)? Що ж, по-твоєму, я міг би, відволікаючись від усього іншого, піти до директора і без усмішки розповісти про тітку Клару? (Звичайно, тут знову не обійшлося без знання людей, у кожного єврея є своя тітка Клара, але моя давно вже померла.) Тож це абсолютно виключено. Добре, що у нас немає більше в ній потреби. Нехай вмирає, вона ж не одна, при ній Оскар. До речі, хто такий Оскар? Тітка Клара – це тітка Клара [99] Тітка Клара, жінка дядька письменника Філіппа, померла 1908 року. , але хто такий Оскар? Хай там як, а він при ній. Сподіваюся, він хоча б не захворіє, цей вимагач спадщини.