Волтер Тевіс - Хід королеви

Бет почала гортати сторінки, не вірячи власним очам. Вони були вкриті довгими стовпчиками шахових нотацій. Там були маленькі зображення шахівниці й розділи на кшталт «Дебюти ферзевого пішака» та «Системи Індійського захисту». Бет підвела погляд. Чоловік дивився на неї, суплячи брови.

– Це найкраща книга для тебе, – сказав він. – З неї ти дізнаєшся все, що хочеш.

Дівчинка нічого не сказала, а сіла на свій ящик з-під молока біля шахівниці, надійно тримаючи книжку на колінах і чекаючи на гру.

Найнуднішим предметом була англійська мова та література, з повільним голосом містера Есперо та поетами, що мали імена на кшталт Джон Ґрінліф Віттьєр чи Вільям Каллен Браянт. «Куди веде тебе / Твій шлях самотній в небі надвечірнім»… [3] Початок вірша Вільяма Каллена Браянта «До водоплавної птахи». Це було тупо. А вчитель читав уголос, виразно вимовляючи кожне слово.

Поки містер Есперо читав, Бет тримала «Сучасні шахові дебюти» під партою. Вона по черзі вивчала кожен варіант, розігруючи їх подумки. На третій день нотації – e4, Кf3 – перетворилися в її меткому розумі на матеріальні фігури на реальних полях. Вона легко бачила їх; шахівниця була їй не потрібна. Можна було сидіти ось так, із «Сучасними шаховими дебютами» на колінах, укритих синьою плісированою саржевою спідницею, які видавали в притулку «Метуен», і поки містер Есперо бурмотів про те, як велика поезія збагачує дух, або цитував уголос рядки на кшталт: «До того, хто з природою зв’язок / Підтримує, природа промовляє / Мільйоном голосів», – шахові фігури переміщалися перед примруженими очима Бет. Наприкінці книжки були записані деякі класичні партії до самого кінця, до здачі на двадцять сьомому ходу чи нічиєї на сороковому, і дівчинка навчилася проганяти в думках цілий балет фігур, інколи відчуваючи, як перехоплює подих від елегантності комбінованого нападу або жертви чи від стримуваної рівноваги сил у певній ситуації. І вона завжди зосереджувалася на виграші або на можливості виграшу.

«В годину щастя / це мова радості й веселий усміх, / і красномовна врода…» [4] Останні дві цитати – перші рядки найвідомішого вірша Вільяма Каллена Браянта «Танатопсис». , – читав містер Есперо, а думки Бет палко, натхненно витанцьовували, захоплені геометричною пишнотою шахів, і тонули у великих перестановках, які відкривалися її душі, а та відкривалася до них.

– Біле бидло! – прошипіла Джолін, коли вони виходили з уроку історії.

– Негритоска , – прошипіла Бет у відповідь.

Джолін стала й витріщилася на неї.

Наступної суботи Бет ужила шість пігулок і здалася їхній солодкій хімії, поклавши одну руку на живіт, а іншу – на піхву. Це слово вона знала. Це була одна з небагатьох речей, яких мама навчила її перед тим, як розбитись на «шевроле». «Підмийся, – казала мама у ванні. – І гарненько помий піхву». Бет порухала пальцями вгору-вниз, як робила Джолін. Приємно не було. Принаймні не їй. Бет забрала руку й провалилася назад у розслаблений стан від пігулок. Може, вона була замала. Джолін була старша на чотири роки, і в неї там росло кучеряве волосся. Бет його тоді відчула.

– Доброго ранку, бидлото, – спокійно сказала Джолін. Вираз її обличчя був розслаблений.

– Джолін! – гукнула Бет. Та підійшла ближче. Окрім них двох, поруч нікого не було. Це було в роздягальні після фізкультури.

– Чого ти хочеш? – запитала Джолін.

– Хочу знати, що таке членосос.

Джолін витріщилася на неї на якусь мить. Тоді розсміялася.

– Бляха, – сказала. – Ти знаєш, що таке член?

– Ні, не думаю.

– Це ота штука, яка є в хлопців. Наприкінці книжки про здоров’я. Схожа на палець.

Бет кивнула. Вона пам’ятала ту картинку.

– Ну, сонце, – серйозно мовила Джолін, – є дівчата, які люблять смоктати той палець.

Бет замислилася.

– Хіба вони ним не пісяють? – уточнила вона.

– Сподіваюсь, він очищується, – сказала Джолін.

Бет пішла, шокована. І досі збентежена. Вона чула про вбивць і катів; удома бачила, як сусідський хлопчак до півсмерті забив свого пса важким ціпом; але не розуміла, як хтось може робити те, про що розповіла Джолін.

Наступної неділі вона виграла п’ять партій поспіль. Вона грала з містером Шайбелем уже три місяці і знала, що він більше не в змозі її побити. Жодного разу. Вона передбачала кожний виверт, кожну загрозу, які він умів провернути. Йому не вдавалося заплутати її своїми конями, чи втримати фігуру на небезпечному полі, чи залякати її, взявши якусь важливу фігуру. Бет усе передбачала й запобігала загрозі, не припиняючи готувати напад.