Волтер Тевіс - Хід королеви

– Це один із них?

Чоловік стенув плечима.

– Це ферзевий гамбіт.

Дівчинці стало краще. Вона навчилася від нього чогось іще. Вирішила не брати запропонованого пішака, а залишити напругу на шахівниці. Так їй було більше до смаку. Їй подобалось, як вертикалями й діагоналями ширилася сила фігур. Посеред гри, коли фігури стояли по всій шахівниці, пристрасті, що вирували на дошці, захоплювали Бет. Вона походила своїм королівським конем, відчуваючи, як розкривається його міць.

За двадцять ходів вона взяла обох тур містера Шайбеля, і той здався.

Бет перевернулася на ліжку, поклала на голову подушку, щоб затулити світло з-під дверей до коридору, і почала думати, як поєднати слона й туру, щоб поставити королю неочікуваний шах. Якщо вона пересуне слона, королю буде оголошено шах, і наступного ходу її слон може робити що завгодно – навіть узяти ферзя. Бет досить довго лежала ось так, схвильовано обмірковуючи цей потужний напад. Тоді відкинула подушку, лягла горілиць, розклала шахівницю на стелі та почала перегравати всі свої партії з містером Шайбелем, кожну по черзі. Вона помітила два моменти, коли могла б відтворити щойно вигадану нею комбінацію тури й слона. В одному випадку можна було форсувати цю ситуацію за допомогою подвійної загрози нападу, а в іншому, ймовірно, підготувати її непомітно. Бет подумки повторила ці дві партії з новими ходами і виграла обидві. Тоді щасливо всміхнулася сама до себе та заснула.

Учителька математики доручила вичистити щітки іншому учневі, сказавши, що Бет потрібен відпочинок. Це було нечесно, адже в неї і далі були відмінні оцінки з математики, але вдіяти було нíчого. Вона сиділа в класі, поки маленький рудий хлопчик щодня виходив до підвалу зі щітками, і виконувала свої безглузді вправи з додавання й віднімання тремтливою рукою. Вона хотіла грати в шахи чимдалі відчайдушніше.

У вівторок і середу дівчинка випила тільки одну пігулку, а другу відклала. У четвер змогла заснути, з годину програвши в шахи подумки, і зекономила обидві. Так само зробила в п’ятницю. Усю суботу під час роботи на кухні, християнського кіно в бібліотеці по обіді та Бесіди для Особистого Розвитку перед вечерею вона відчувала легеньке тепло, коли згадувала про шість пігулок у футлярі для зубної щітки.

Того вечора, коли оголосили відбій, вона проковтнула їх усі одну за одною й почекала. Ефект, коли він настав, був прекрасним – у її животі розлилась якась солодка легкість, а всі вузли напруги в тілі послабились. Бет намагалася не засинати якомога довше, щоб насолодитися теплом у своєму нутрі, цим глибоким хімічним щастям.

У неділю містер Шайбель запитав, де вона була, і Бет здивувало, що йому не байдуже.

– Мене не випускали з класу, – відповіла.

Чоловік кивнув. Шахівниця була розкладена, і Бет, на свій подив, побачила, що білі фігури стояли з її боку, а ящик з-під молока був на своєму місці.

– Я ходжу перша? – недовірливо запитала дівчинка.

– Так. Відтепер будемо мінятися. Це за правилами.

Бет сіла й походила королівським пішаком. Містер Шайбель мовчки висунув свого слонового з ферзевого флангу. Вона пам’ятала ходи. Вона ніколи їх не забувала. Прибиральник зіграв варіант Левенфіша; Бет не зводила очей з довгих діагоналей можливих траєкторій його слона, якими той будь-якої миті міг кинутись убік. І знайшла спосіб нейтралізувати його на сімнадцятому ходу. Їй вдалося розміняти його на свого слабшого слона. Тоді в гру вступив її кінь, потім тура, і ще за десять ходів Бет поставила мат.

Це було нескладно: лишень уважно спостерігати й уявляти собі варіанти розвитку подій.

Цей мат заскочив чоловіка зненацька; Бет запопала короля на восьмій горизонталі, простягнувши руку через усю дошку і твердо встановивши свою туру на матовому полі.

– Мат, – спокійно оголосила вона.

Сьогодні містер Шайбель здавався інакшим. Він не супився, як завжди, коли Бет перемагала. Він подався вперед і промовив:

– Я навчу тебе шахової нотації.

Дівчинка звела погляд.

– Назви полів. Тепер я тебе навчу.

Вона примружилась.

– Тепер я досить добре граю?

Чоловік хотів був щось сказати, але передумав.

– Скільки тобі років, дитино?

– Вісім.

– Вісім років. – Він нахилився вперед, наскільки йому дозволяло величезне черево. – Правду кажучи, дитино, ти неймовірна.

Вона не зрозуміла, що він має на увазі.

– Вибач, – містер Шайбель потягнувся по майже порожню пляшку, що стояла на підлозі. Тоді закинув голову й надпив із неї.