Волтер Тевіс - Хід королеви

По п’ятницях усі їли рибу, і католики, й усі інші. Її подавали квадратними шматочками, укритими темно-бурою сухою кіркою та политими густим помаранчевим соусом, схожим на французьку заправку в пляшечках. Соус був солодкий і огидний, але риба під ним була ще гірша. Від неї Бет хотілося блювати. Але доводилося їсти все до останньої крихти, інакше про це розповіли б місіс Дірдорф і порушника не віддали б у прийомну сім’ю.

Деяких дітей забирали одразу. Шестирічна Еліс потрапила до притулку за місяць після Бет, а за три тижні її вдочерили якісь симпатичні люди з акцентом. Того дня, приїхавши по Еліс, вони пройшли через спальню. Бет хотілося кинутись їм в обійми, адже вони здавалися такими щасливими, але коли ті глянули на неї, дівчинка відвернулась. Інші діти пробули в сиротинці вже довго і знали, що їх ніколи не заберуть. Вони кликали себе «довічниками». Бет замислилась, чи вона теж «довічниця».

Фізкультура була стражданням, а волейбол – узагалі жахіттям. Бет ніколи не вдавалося правильно вдарити по м’ячу. Вона сильно ляскала по ньому долонею чи відбивала випрямленими пальцями. Одного разу вона так пошкодила собі палець, що той набряк. Більшість дівчат, граючи, сміялися та кричали, але не Бет.

Джолін грала набагато краще за інших. Не лише тому, що була старшою та вищою; вона завжди точно знала, що робити, і, коли м’яч летів через сітку, вміла підбігти на потрібне місце, не розганяючи всіх на своєму шляху, а тоді підстрибнути й відбити м’яч довгим плавним рухом руки. Команда, за яку грала Джолін, завжди перемагала.

Тиждень по тому, як Бет вивихнула палець, Джолін перепинила її наприкінці заняття, поки інші бігли в душ.

– Дай я тобі дещо покажу, – сказала вона. Тоді здійняла руки, розчепіривши й трохи зігнувши свої довгі пальці. – Треба робити ось так, – Джолін зігнула лікті й м’яко штовхнула уявний м’яч. – Спробуй.

Бет спробувала, спершу незграбно. Джолін зі сміхом показала ще раз. Бет спробувала ще, вже краще. Тоді Джолін узяла м’яч і кинула Бет, аби та спіймала його пучками пальців. За кілька спроб це стало просто.

– Попрацюй над цим, чуєш? – мовила Джолін і помчала в душ.

Бет працювала над цим увесь наступний тиждень і тоді вже була зовсім не проти волейболу. Вона не стала грати добре, але більше не боялася.

Щовівторка після уроку математики міс Ґрем відправляла Бет до підвалу чистити щітки. Це вважалося привілеєм, а Бет була найкращою ученицею в класі, хоч і наймолодшою. Їй не подобалося в підвалі. Там тхнуло пліснявою, а ще вона боялася містера Шайбеля. Але їй хотілося дізнатися більше про гру з тією дошкою, над якою він сидів сам-один.

Одного дня вона підійшла й стала поруч, чекаючи, поки він пересуне фігуру. Та, яку тримав чоловік, мала вигляд конячої голови на маленькому п’єдесталі. За секунду він підвів на неї погляд, роздратовано суплячи брови.

– Чого ти хочеш , дитино? – спитав.

Зазвичай Бет тікала від будь-якого спілкування, особливо з дорослими, але цього разу не відступила.

– Як називається ця гра? – поцікавилася вона.

Містер Шайбель витріщився на неї.

– Повертайся нагору до інших.

Бет незворушно дивилася на нього; щось у цьому чоловікові та спокої, з яким він грав у свою загадкову гру, допомагало їй наполягати на своєму.

– Я не хочу до інших, – відказала вона. – Я хочу знати, що це за гра.

Прибиральник придивився до дівчинки пильніше. Тоді стенув плечима.

– Ця гра називається шахи.

Між містером Шайбелем і піччю висіла гола лампочка на чорному дроті. Бет пильнувала, щоб на дошку не падала тінь від її голови. Був недільний ранок. Нагорі, в бібліотеці, в них був урок недільної школи, і дівчинка підняла руку, аби попросити дозволу вийти до вбиральні, та спустилася сюди.

Вона вже десять хвилин стояла, дивлячись, як прибиральник грає в шахи. Ніхто не обмовився бодай словом, але він, здається, не заперечував.

Часом чоловік хвилинами витріщався на фігури, незворушний, так ніби ненавидів їх, а тоді простягав руку понад черевом, брав одну з них пальцями за верхню частину, зупинявся на мить, ніби тримав мертву мишу за хвоста, і ставив її на іншу клітинку. На Бет очей не зводив.

Вона ж стояла, відкидаючи тінь на бетонну підлогу, і дивилася на дошку, не відводячи очей, спостерігаючи за кожним ходом.

Бет навчилася відкладати транквілізатори на вечір. Це допомагало заснути. Коли містер Ферґюссен простягав їй довгасту пігулку, вона клала її до рота, ховала під язик, сьорбала консервованого апельсинового соку, який давали з ліками, ковтала, а тоді, коли містер Ферґюссен переходив до наступної дитини, витягала пігулку з рота й кидала до кишені своєї сорочки з моряцьким комірцем. Пігулка була вкрита твердою оболонкою і не розмокала під язиком.