Волтер Тевіс - Хід королеви

Містер Шелл стояв за своїм столом, уперши руки в боки. Оглянув клас.

– Хтось із вас, панянки, бачив цю панянку у вбиральні для панянок?

Почулися придушені смішки. Ніхто не підняв руки, навіть Джолін, хоча Бет уже двічі покривала її.

– А скільки панянок із вас були у вбиральні перед уроком?

Знову пролунало кілька смішків і здійнялося три руки.

– А хтось із вас бачив там Бет? Може, вона мила там свої гарненькі ручки?

Ніхто не відповів. Містер Шелл обернувся до дошки, де записував експортні товари Аргентини, і додав слово «срібло». На якусь мить Бет подумала, що питання закрито. Але тоді вчитель оголосив, стоячи спиною до класу:

– П’ять штрафних балів.

За десять штрафних балів дітей шмагали по сідницях шкіряним ременем. Бет куштувала того ременя лише в уяві, але на мить перед очима промайнула картинка вогняного болю в м’яких місцях. Дівчинка приклала руку до грудей, намацуючи на дні нагрудної кишені сорочки ранкову пігулку. Страх відчутно зменшився. Бет уявила футляр для зубної щітки, продовгуватий прямокутний пластиковий контейнер; зараз у ньому лежало ще чотири пігулки – у шухляді металевої тумбочки біля її койки.

Тієї ночі вона лежала горілиць на своєму ліжку. Вона ще не випила пігулку, що тримала в руці. Дослухалася до нічних звуків і помічала, як вони починають здаватися гучнішими, коли очі звикають до темряви. У кінці коридору, на вахті, містер Бірн заговорив із місіс Голланд. Від цього звуку тіло Бет напружилося. Вона примружилась і, втупившись у темну стелю над головою, викликала перед очима картинку шахівниці з білими й зеленими полями. Подумки розставила фігури на їхні місця: тура, кінь, слон, ферзь, король, а перед ними – ряд пішаків. Тоді вивела білого королівського пішака на четверту горизонталь. Після цього походила чорними. Вона могла грати так! Це було просто. Бет продовжила відтворювати партію, яку програла.

Вона переставила коня містера Шайбеля на третю горизонталь. Той стояв перед нею, ніби справжній, на уявній біло-зеленій шахівниці на стелі спальні.

Усі звуки вже стихли до гармонійного білого шуму на задньому плані. Бет, щаслива, лежала в ліжку і грала в шахи.

Наступної неділі вона заблокувала дитячий мат своїм королівським конем. Вона сто разів перегравала цю партію подумки, поки не витиснула із себе весь гнів та приниження, залишивши тільки чіткі фігури й шахівницю на нічній стелі. Коли в неділю Бет прийшла грати з містером Шайбелем, усі її ходи були відпрацьовані, і вона переставила коня, ніби вві сні. Дівчинці подобалося торкатися фігур, відчувати мініатюрну конячу голову у своїй руці. Коли вона поставила коня на поле, прибиральник насупив брови. Він узяв ферзя за голову й поставив ним шах королю Бет. Але й до цього вона була готова: побачила це в ліжку напередодні ввечері.

На те, щоб загнати її ферзя в пастку, містерові Шайбелю знадобилося чотирнадцять ходів. Бет спробувала грати далі без ферзя, ігнорувати смертельну втрату, але чоловік простягнув руку і зупинив дівчинку, яка саме збиралася перевести пішака.

– Тепер ти здаєшся, – сказав він хрипким голосом.

– Здаюсь?

– Правильно, дитино. Коли ти ось так втрачаєш ферзя, то мусиш здатися.

Бет вирячилася на нього, не зрозумівши. Містер Шайбель відпустив її руку, підняв її чорного короля і поклав на шахівницю набік. Той якийсь час покачався сюди-туди, а потім застиг.

– Ні , – заперечила Бет.

– Так. Ти здалася.

Їй захотілося чимось ударити прибиральника.

– Ви не розповідали про таке правило.

– Це не правило. Це спортивна етика.

Тепер Бет зрозуміла, про що він, але їй це не подобалось.

– Я хочу дограти, – сказала. Підняла короля й поставила на місце.

– Ні.

– Ви маєте дограти, – наполягла Бет.

Містер Шайбель звів брови й підвівся. Дівчинка ще ніколи не бачила його на ногах у підвалі – тільки в коридорах, коли він замітав, чи в класах, коли мив дошки. Тепер йому доводилося трохи сутулитись, аби не вдаритись головою об балки на низькій стелі.

– Ні, – повторив чоловік. – Ти програла.

Це було нечесно. Бет зовсім не було діла до спортивної етики. Вона хотіла грати й вигравати. Хотіла вигравати більше, ніж узагалі коли-небудь чогось хотіла. Вона сказала слово, якого не вимовляла від самої смерті матері:

– Будь ласка.

– Гру скінчено, – відрізав прибиральник.

Бет розлючено втупилася в нього.

– Ви жадібний…

Той опустив руки й повільно проказав: