Волтер Тевіс - Хід королеви

У перші два місяці Бет майже не спала. Намагалася заснути, лежачи непорушно й міцно замружившись. Але вона чула, як інші дівчатка кашляють, чи крутяться, чи бурмочуть у своїх постелях, або нічний черговий проходив коридором і його тінь лягала на її ліжко, і Бет бачила її навіть із заплющеними очима. Десь далеко дзвонив телефон або змивали воду в туалеті. Але найгірше було, коли вона чула голоси, що розмовляли на вахті в кінці коридору. Хоч як тихенько черговий говорив із нічним вахтером, хоч як люб’язно, Бет одразу напружувалась і насторожувалась. Живіт стискало, у роті з’являвся оцтовий присмак; і такої ночі сон так і не приходив.

Тепер Бет умощувалася на ліжку, даючи собі відчути напругу в животі, але з трепетом, знаючи, що скоро вона мине. Дівчинка чекала в пітьмі, сама, пильнуючи за собою, дожидаючи, поки сум’яття не сягне піку. Тоді ковтала дві пігулки й розслаблялася, поки її тілом не починало розливатися полегшення, наче хвилі теплого моря.

– Навчите мене?

Містер Шайбель нічого не відповів, навіть не кивнув головою на знак того, що почув запитання. Далекі голоси нагорі співали «Несемо снопи» [2] Популярний американський госпел, натхненний текстом псалма 126: «Все ходить та плаче, хто носить торбину насіння на посів, та вернеться з співом, хто носить снопи свої!» (Пс. 126:6, пер. І. Огієнка.) .

Бет почекала кілька хвилин. Її голос ледь не зірвався від напруги, але вона все одно вичавила:

– Я хочу навчитися грати в шахи.

Містер Шайбель простягнув свою тлусту руку до однієї з великих чорних фігур, спритно схопив її за голову й поставив на клітинку з іншого боку дошки. Тоді схрестив руки на грудях. Він так і не глянув на дівчинку.

– Я не граю з абиким.

Глухий голос прибиральника пролунав, мов ляпас. Бет розвернулася й пішла сходами нагору з огидним присмаком у роті.

– Я не абихто, – сказала вона чоловікові два дні по тому. – Я тут живу. – За її головою довкола голої лампочки кружляла маленька міль, і її бліда тінь регулярно перетинала дошку. – Ви можете навчити мене. Я вже дещо знаю, бо я спостерігала.

– Дівчата не грають у шахи, – голос містера Шайбеля звучав глухо.

Бет набралася сміливості й підійшла на крок ближче, тицяючи пальцем на одну з циліндричних фігур, яку в своїй уяві вона вже назвала гарматою, але не торкаючись її:

– Ця ходить вгору-вниз або вперед-назад. До кінця, якщо на шляху немає інших фігур.

Містер Шайбель якийсь час мовчав. Тоді вказав на фігуру, чия верхівка нагадувала зрізаний лимон:

– А ця?

Серце дівчинки закалатало.

– По діагоналі.

Можна було заощаджувати пігулки, вживаючи ввечері тільки одну, а другу відкладаючи. Бет зберігала запаси в своєму футлярі для зубної щітки, куди ніхто ніколи не зазирав. Треба було просто якомога краще витерти щітку паперовим рушником після чищення зубів або ж узагалі не користуватися нею й потерти зуби пальцем.

Тієї ночі Бет уперше випила три пігулки, одна за одною. Вона відчула легке поколювання поміж волосків на потилиці; щойно вона зробила важливе відкриття. Лежачи на своїй койці у вицвілій блакитній піжамі в найгіршому місці дівчачої спальні, поруч із дверима в коридор і навпроти вбиральні, вона відчула, як сяйво розлилося всім її тілом. Її життя стало простішим: вона дізналася про шахові фігури і про те, як вони рухаються та б’ють одна одну, а завдяки пігулкам, які давали в притулку, вміла викликати приємне відчуття в животі та напружених суглобах рук і ніг.

– Добре, дитино, – озвався містер Шайбель. – Тепер можемо пограти в шахи. Я буду за білих.

Бет чистила щітки. Це було після математики, а за десять хвилин починалася географія.

– У мене мало часу, – сказала вона.

Минулої неділі, за ту годину, що Бет провела в підвалі замість недільної школи, вона вивчила всі ходи. Ніхто ніколи не помічав її відсутності на уроці, якщо вона з’являлася на початку, оскільки до них з протилежного кінця міста приїжджала група дівчаток з іншого притулку. Але з географією все було інакше. Бет страшенно боялася містера Шелла, хоч і була найкращою в класі.

Прибиральник сказав своїм глухим голосом:

– Зараз або ніколи.

– У мене географія…

– Зараз або ніколи.

Бет завагалася лише на секунду, перш ніж наважитись. Тоді підтягнула до іншого краю дошки старий ящик з-під молока, який помітила раніше за піччю, сіла й промовила:

– Ходіть.

Містер Шайбель переміг її за чотири ходи тим, що, як вона пізніше дізналася, називалося «дитячим матом». Це було швидко, але не досить швидко, щоб Бет не запізнилася на географію на п’ятнадцять хвилин. Вона сказала, що була у вбиральні.