Волтер Тевіс - Хід королеви

– Це віскі? – запитала Бет.

– Так, дитино. Але нікому не кажи.

– Не скажу, – пообіцяла вона. – Навчіть мене шахової нотації.

Прибиральник поставив пляшку назад. Бет якусь мить спостерігала за його рухами поглядом, думаючи про те, як смакує віскі і як людина почувається, коли вип’є його. Тоді перевела погляд і знову зосередилася на шахівниці з її тридцятьма двома фігурами, від кожної з яких ширилася власна мовчазна сила.

Якось вона прокинулася посеред ночі. На краєчку її ліжка хтось сидів. Бет напружилась.

– Розслабся, – прошепотіла Джолін. – Це лише я.

Бет нічого не відповіла, просто лежала й чекала.

– Я подумала, тобі буде цікаво спробувати дещо, – сказала Джолін. Засунула руку під ковдру та обережно поклала її на живіт Бет. Вона лежала горілиць. Джолін не забирала руки, а тіло Бет не розслаблялося.

– Не затискайся, – прошепотіла Джолін. – Я не зроблю тобі боляче. – Вона тихенько захихотіла. – Я просто збуджена. Знаєш, що таке бути збудженою?

Бет не знала.

– Просто розслабся. Я лише трохи погладжу. Буде приємно, якщо ти не опиратимешся.

Бет повернула голову до дверей у коридор. Вони були зачинені. З-під них, як завжди, пробивалося світло. Вона чула далекі голоси біля вахти.

Рука Джолін рухалася донизу. Бет похитала головою.

– Не… – зашепотіла.

– Та цить уже, – перебила її Джолін. Її рука опустилася ще далі, а один палець почав рухатися сюди-туди. Боляче не було, але щось у Бет опиралося цьому. Дівчинка відчула, як пітніє. – О, бляха, – мовила Джолін. – Мабуть, це дуже приємно. – Вона посунулася ближче до Бет і взяла її долоню вільною рукою, тягнучи її до себе. – Ти теж мене торкнися, – сказала.

Бет розслабила руку. Джолін завела її під свою нічну сорочку, поки пальці дівчинки не намацали щось тепле й вологе.

– Ну ж бо, натисни трохи, – прошепотіла Джолін. Тон її шепоту був страхітливий. Бет послухалась і натисла сильніше. – Ну ж бо, мала, – шепотіла вона, – порухай вгору-вниз. Ось так.

Вона почала терти Бет пальцем. Та була нажахана. Бет кілька разів потерла Джолін, докладаючи зусиль, зосереджуючись на цій дії. Її обличчя змокло від поту, а вільна рука стискала простирадло з усією силою.

Тоді лице Джолін опинилося біля її обличчя, а рука обійняла її за груди.

– Швидше, – прошепотіла Джолін. – Швидше .

– Ні, – сказала Бет уголос, налякана. – Ні, я не хочу . – Вона забрала руку.

– От срань, – голосно мовила Джолін.

У коридорі почулися поспішні кроки, і двері розчахнулися. До спальні ввірвалося світло. Це була одна з нічних наглядачок, яких Бет не знала. Пані стояла на порозі цілу хвилину. Усе було тихо. Джолін пішла. Бет не наважувалась поворухнутися, щоб перевірити, чи та повернулася до свого ліжка. Нарешті жінка пішла. Бет обернулася й побачила обриси тіла Джолін у її постелі. У тумбочці Бет лежало три пігулки; дівчинка випила всі три. Тоді лягла на спину й почекала, поки поганий присмак у роті не мине.

На ранок у їдальні Бет почувалася розбитою через недосип.

– Ти найпотворніша біла дівчинка у світі , – прорекла Джолін театральним шепотом. Вона підійшла до Бет, яка стояла в черзі за мюслями. – У тебе потворний ніс і потворне обличчя, а шкіра в тебе як наждак. Ти біла бидлота, рагульська сучка.

І Джолін, задерши голову, пішла до віконця з яєчнею.

Бет нічого не сказала, адже знала, що це була правда.

Король, кінь, пішак. Пристрасті на шахівниці ледве не розривали її на частини. Тоді – гуп! – упав ферзь. Тури по кутках дошки спершу зволікали, але трималися наготові, нарощуючи напругу, а тоді вивільняючи її за один-єдиний хід. На уроках природознавства міс Гедлі розповідала про магніти, про «силові лінії». Бет, яка мало не засинала від нудьги, різко прокинулась. Силові лінії: слони на діагоналях; тури на вертикалях.

Стільці в класі можна було вважати полями. Якби рудоволосий хлопчик на ім’я Ральф був конем, вона могла б підняти його й перевести на два стільці вперед і один убік, примостивши його на порожнє місце біля Деніз. Це означало б шах Бертранду, який сидів за першою партою і був, як вирішила Бет, королем. Вона всміхнулася від цієї думки. Вони з Джолін за тиждень із гаком не сказали одна одній ні слова, але Бет не дозволяла собі плакати. Їй було майже дев’ять, і їй не потрібна була Джолін. Неважливо, що вона про це думала. Їй не потрібна була Джолін.

– На, – сказав містер Шайбель. Він простягнув їй щось у коричневому паперовому пакеті. Це була важка книжка в м’якій обкладинці – «Сучасні шахові дебюти».