Волтер Тевіс - Хід королеви

– У четвер, – підказав той.

– У четвер. Після обіду. Він стверджує, що ти – феноменальна шахістка. І хоче, щоб ти зіграла в шаховому клубі.

Бет нічого не відповіла. Вона досі була налякана. Містер Ґанц прочистив горло:

– У клубі дюжина членів, і я хотів би, щоб ти зіграла з ними.

– Ну? – перепитала місіс Дірдорф. – Ти цього хотіла б? Ми можемо оформити це як екскурсію. – Вона похмуро всміхнулася містерові Ґанцу. – Ми намагаємось давати нашим дівчаткам можливість здобути досвід за стінами притулку.

Бет уперше про таке чула; вона не знала жодної дитини, яка коли-небудь кудись їздила.

– Так, – відповіла вона. – Я хочу.

– Добре, – сказала місіс Дірдорф. – Тоді домовились. Містер Ґанц забере тебе з однією зі старшокласниць у четвер після обіду.

Чоловік підвівся, збираючись іти, і Бет хотіла піти за ним, але місіс Дірдорф покликала її.

– Елізабет, – заговорила директорка, коли вони залишились удвох, – містер Ґанц повідомив мені, що ти граєш у шахи із нашим господарником.

Дівчинка вагалася, що відповісти.

– З містером Шайбелем.

– Так, пані.

– Це дуже неправильно, Елізабет. Ти ходила до підвалу?

Якусь мить вона думала збрехати. Але місіс Дірдорф було нескладно дізнатися правду.

– Так, пані, – повторила Бет.

Вона очікувала на вибух гніву, але голос жінки був на диво розслаблений.

– Так не можна, Елізабет, – сказала вона, – адже в притулку «Метуен» діють високі стандарти. Ми не можемо дозволити тобі грати в шахи в підвалі.

Бет відчула, як у животі щось напружилось.

– Здається, в комірчині для ігор є шахівниця, – мовила місіс Дірдорф. – Я попрошу Ферґюссена пошукати.

У приймальні задзвонив телефон, і на апараті директорки замиготів вогник.

– Це все, Елізабет. Слідкуй за своїми манерами у старшій школі і не забудь почистити нігті.

У газетних коміксах про майора Гупла майор Гупл ходив до клубу «Оулз». Там чоловіки сиділи у старих великих кріслах, пили пиво й розмовляли про президента Айзенгауера і про те, скільки їхні дружини витрачають на капелюшки. У майора Гупла було велике черево, як у містера Шайбеля, а коли він сидів у клубі «Оулз» із пляшкою темного пива в руці, слова виривалися з його рота маленькими бульбашками. У найбільшій бульбашці було написано те, що він говорив, наприклад, «Пхе» чи «Овва!». Ото й був «клуб». Щось на кшталт читальної зали в бібліотеці притулку. Можливо, Бет гратиме з тими дванадцятьма людьми в подібній кімнаті.

Бет нікому про це не сказала. Навіть Джолін. Лежала в ліжку після відбою і думала про це з нетерплячим здриганням у животі. Чи зможе вона зіграти так багато партій? Дівчинка перекотилася горілиць і нервово помацала кишеньку піжами. Там лежали дві пігулки. До четверга лишалося шість днів. Можливо, містер Ґанц мав на увазі, що Бет гратиме одну партію з однією людиною, а тоді наступну з іншою, якщо так було правильно.

Вона пошукала слово «феноменальний». У словнику зазначалося: «Рідкісний, незвичайний, винятковий». Тепер Бет подумки повторювала ці слова про себе: «Рідкісний, незвичайний, винятковий». У її голові вони перетворилися на мелодію.

Бет намагалася уявити одночасно дванадцять шахівниць, вишикуваних на стелі. Але бачила чітко лише чотири чи п’ять із них. Вона обрала для себе чорні фігури, а білі віддала «їм» і змусила «їх» походити пішаком на e4, а сама відповіла Сицилійським захистом. Бет виявила, що може вести п’ять партій і зосереджуватися на одній із них, поки чотири інші чекають на неї.

Вона почула, як у кінці коридору на вахті хтось спитав: «Котра зараз година?» – а інший голос відповів: «Пів на третю». Мама колись називала це «глупа ніч». Зараз був саме такий час. Бет і далі грала в шахи, ведучи одночасно п’ять уявних партій. Вона забула про пігулки в кишеньці.

Наступного ранку містер Ферґюссен, як і завжди, видав їй маленький паперовий келишок, але коли дівчинка зазирнула в нього, то побачила дві оранжеві пігулки з вітамінами й більше нічого. Вона підвела погляд на молодика за віконечком для видачі ліків.

– От і все, – сказав він. – Наступна.

Бет не ворухнулася, хоча дівчинка ззаду штовхала її в спину.

– А де зелені?

– Вам їх більше не дають, – відповів містер Ферґюссен.

Бет стала навшпиньки й зазирнула за віконце. Там, за спиною містера Ферґюссена, стояла велика скляна банка, аж на третину заповнена зеленими пігулками. Там їх було, мабуть, сотні, схожих на крихітні желейки.

– Он же вони, – сказала дівчинка, тицьнувши пальцем.