Волтер Тевіс - Хід королеви

– Ми від них відмовляємось, – пояснив молодик. – Це новий закон. Ніяких транквілізаторів дітям.

– Зараз моя черга, – сказала Ґледіс за спиною Бет.

Та не ворухнулася. Розтулила рота, щоб щось сказати, але нічого не вийшло.

– Зараз моя черга отримувати вітаміни, – повторила Ґледіс гучніше.

Траплялися ночі, коли вона була така захоплена шахами, що засинала без пігулок. Але ця була не з таких. Бет не могла навіть думати про шахи. У її футлярі для зубної щітки лежали три пігулки, і це все. Кілька разів вона вирішувала дістати одну з них, але тоді передумувала.

– Чула, ти збираєшся показати себе, – промовила Джолін. Вона реготнула, радше сама до себе, ніж до Бет. – Будеш грати в шахи перед іншими.

– Хто тобі сказав? – запитала Бет. Вони перевдягалися після волейболу. Груди Джолін, на які рік тому ще й натяку не було, підстрибували під спортивною сорочкою.

– Дитино, я багато чого знаю, – відказала вона. – Це ж ото схоже на шашки, але де фігури стрибають по всьому полю? Мій дядько Губерт у таке грав.

– Тобі місіс Дірдорф сказала?

– Я не воджуся з тою тіткою, – і Джолін змовницьки всміхнулася: – Це Ферґюссен. Він розповів мені, що ти їдеш до старшої школи в середмісті. Післязавтра.

Бет недовірливо витріщилась на дівчину. Працівники притулку не ділилися плітками з сиротами.

– Ферґюссен?..

Джолін нахилилася й серйозно сказала:

– Ми з ним інколи дружимо. Тільки ні слова нікому, чула?

Бет кивнула.

Джолін відсунулась і продовжила витирати волосся білим рушником. Після волейболу можна було завжди потягти час, миючись у душі та вдягаючись, перш ніж іти на уроки.

Бет дещо спало на думку. За мить вона тихо гукнула:

– Джолін.

– А?

– Ферґюссен давав тобі зелені пігулки? Додаткові?

Джолін суворо глянула на дівчинку. Тоді її лице пом’якшало.

– Ні, сонце. Я б і рада була, якби дав. Але на них там цілий штат уївся за ці пігулки.

– Але вони досі там. У великій банці.

– Що, реально? – перепитала Джолін. – Я не бачила. – Вона не зводила очей із Бет. – Я помітила, що ти якась метушлива останнім часом. У тебе симптоми відміни?

Бет випила останню пігулку напередодні ввечері.

– Не знаю, – відповіла вона.

– А ти зверни увагу, – сказала Джолін. – Наступні кілька днів тут буде повно знервованих сиріт.

Вона відклала рушник і потягнулася. Стоячи проти світла, з її кучерявим волоссям і великими круглими очима, Джолін здавалася вродливою. Сидячи на лавці поруч із нею, Бет почувалась потворною. Сірою, маленькою та потворною. І вона боялася лягати ввечері спати без пігулок. Минулі дві ночі дівчинка спала лишень по дві-три години. В очі ніби піску засипали, а потилиця пітніла навіть одразу після душу. Вона без упину думала про ту велику банку за спиною Ферґюссена, на третину заповнену зеленими пігулками – їх вистачило б на сто футлярів для зубних щіток.

Дорогою до старшої школи Бет уперше їхала машиною, відколи опинилася в притулку «Метуен». Це було чотирнадцять місяців тому. Майже п’ятнадцять. Мама померла в машині, у чорній, як і ця, через гострий уламок керма, що ввігнався їй в око. Про це їй розповіла та жінка з планшеткою, поки дівчинка витріщалася на родимку на її щоці, нічого не кажучи. І навіть нічого не відчуваючи. Мама відійшла, сказала та жінка. Похорон за три дні. Труна буде забита. Бет знала, що таке труна: у ній спав Дракула. Татко відійшов за рік до того, через «безтурботне життя», як висловилась мама.

Бет сиділа на задньому сидінні з великою сором’язливою дівчиною на ім’я Ширлі. Вона була з шахового клубу. Містер Ґанц вів машину. Нутрощі Бет затягнулися цупким, як дріт, вузлом. Вона стискала коліна і дивилася просто перед себе, на потилицю містера Ґанца над смугастим комірцем і на машини й автобуси попереду, що з’являлися та зникали за вітровим склом.

Ширлі спробувала зав’язати розмову.

– Ти знаєш, що таке королівський гамбіт?

Бет кивнула, але говорити боялася. Вона не спала всю ніч і майже не спала кілька ночей до того. Попередньої ночі чула, як Ферґюссен сміявся й розмовляв із жінкою на вахті; його гримкий сміх покотився коридором і закотився попід дверима до спальні, де лежала на своїй койці задерев’яніла Бет.

Але дещо сталося – дещо неочікуване. Коли вона вже збиралася поїхати з містером Ґанцом, до неї підбігла Джолін, хитро, як завше, зиркнула на чоловіка і сказала: «Можна нам поговорити лише кілька секунд?» Містер Ґанц дозволив, і Джолін квапливо відвела Бет убік та дала їй три зелені пігулки.