Волтер Тевіс - Хід королеви

Думки Бет були ясні, а душа співала в такт прекрасним шаховим ходам. У класі пахло крейдою, і її черевики скрипіли, коли вона переходила до наступного гравця. Усі мовчали; Бет відчувала, що перебуває в центрі уваги – маленька й незворушна володарка становища. Надворі співали пташки, але вона їх не чула. Деякі учні витріщалися на неї. До класу позаходили хлопці й вишикувалися вздовж дальньої стіни, спостерігаючи за незугарною дівчинкою з сиротинця на околиці міста, яка рухалася від гравця до гравця енергійно та наполегливо, наче Цезар на полі бою чи Павлова [5] Анна Павлова (1881–1931) – російська балерина, одна з найвідоміших танцівниць ХХ століття. у світлі софітів. За грою спостерігало з дюжину людей. Дехто шкірився й позіхав, але інші відчували енергію, що сповнювала приміщення, присутність чогось такого, чого за довгу історію цього старого, ветхого класу тут іще не бачили.

Те, що робила Бет, було, правду кажучи, на диво тривіальним, але для тих, хто вмів слухати, енергія її дивовижного розуму аж бриніла в класі. Вона спалахувала в кожному її ході. За півтори години Бет побила їх усіх, ні разу не помилившись і не змарнувавши жодного ходу.

Вона зупинилась і роззирнулась. Узяті фігури стояли купками поряд із кожною шахівницею. Дехто з учнів витріщався на неї, але більшість уникали її погляду. Кілька глядачів поплескали. Бет відчула, як шаріється; щось у ній відчайдушно тяглося до шахівниць, до глухих кутів на них. Тепер там нічого не залишилось. Вона знову стала маленькою безсилою дівчинкою.

Містер Ґанц подарував Бет кілограмову коробку шоколадних цукерок «Вітменз» і повів її до машини. Ширлі мовчки сіла, дбаючи про те, щоб не торкатися дівчинки на задньому сидінні. Вони в повній тиші доїхали назад до притулку «Метуен».

Самостійна робота о п’ятій годині була нестерпна. Бет спробувала подумки пограти в шахи, але після гри в старшій школі уявні партії миттю втратили всі свої барви і сенс. Намагалася почитати підручник із географії, адже наступного дня мала бути контрольна, але той талмуд майже повністю складався з самих картинок, а дівчинці до них було байдуже. Джолін у класі не було, а Бет страшенно хотіла її побачити, щоб запитати, чи немає більше пігулок. Вона час від часу плескала долонею по кишені блузки в якійсь забобонній надії відчути там маленьку тверду пігулку. Але там нічого не було.

Коли Бет прийшла на вечерю і взяла собі тацю, Джолін якраз їла спагеті. Бет підійшла до її столу, перш ніж сходити по їжу. Поруч із Джолін сиділа інша чорна дівчинка. Саманта, новенька. Вони з Джолін розмовляли.

Бет цілеспрямовано підійшла до них і запитала в Джолін:

– У тебе ще є?

Та насупила брови й похитала головою. Тоді поцікавилась:

– Як минув показ? Усе вдалося?

– Вдалося, – відповіла Бет. – Навіть одненької немає?

– Сонце, – мовила Джолін, відвертаючись, – я навіть чути про це не хочу.

На суботньому пообідньому кіно показували «Плащаницю». У фільмі грав Віктор Метьюр, і він був релігійний; весь персонал сидів, уважно дивлячись фільм, на виділеному ряду стільців позаду, біля тремтячого проєктора. Перші пів години Бет майже не розплющувала очей; вони були червоні й набряклі. У четвер вона не спала всю ніч, а в п’ятницю задрімала лишень на якусь годинку. Живіт скрутило вузлом, а в роті був присмак оцту. Дівчинка сиділа, згорблена, в складаному стільці, засунувши руку в кишеню спідниці, намацуючи викрутку, яку поклала туди вранці. Вона взяла її з верстака в хлопчачій теслярській майстерні, куди зайшла після сніданку. Ніхто її в цей час не бачив. Тепер вона стиснула викрутку в руці, аж їй заболіли пальці, глибоко вдихнула, встала й пробралася до дверей. Біля них сидів містер Ферґюссен, наглядаючи за дітьми.

– В туалет, – прошепотіла Бет.

Містер Ферґюссен кивнув, не зводячи очей з голого по пояс Віктора Метьюра на арені.

Вона рішуче пройшла вузьким коридором, переступаючи збрижені місця на вицвілому лінолеумі, повз дівчачу спальню й далі, до загальної зали, де лежали журнали «Християнський запал» і книжкові антології від «Рідерз Дайджест», а на дальній стіні виднілося віконце з навісним замком і написом «АПТЕКА».

У залі було кілька маленьких дерев’яних табуретів; Бет узяла один із них. Поруч нікого не було. Вона чула крики гладіаторів із фільму в бібліотеці, але крім цього – лише власні кроки. Вони гупали дуже гучно.

Бет поставила табурет перед віконцем і залізла нагору, опинившись обличчям на рівні засува й замка на ньому. Саме віконце, зроблене з укріпленого сіткою-рабицею матового скла, було вставлене в дерев’яну раму. Деревина була густо пофарбована білою емаллю. Бет оглянула гвинти, які тримали пофарбований засув. У їхні пази забилася фарба. Дівчинка насупилась, і її серце загупало швидше.