Волтер Тевіс - Хід королеви

За спиною місіс Дірдорф стояв містер Ферґюссен у білих брюках і футболці. Поруч із ним був містер Шелл, а одразу за ними юрмилися, намагаючись розгледіти, що сталося, інші діти – деякі з них досі мружилися від фільму, який щойно закінчився. Усі до одного в залі витріщалися на Бет, яка стояла на своєму табуреті, ніби на крихітній сцені, тримаючи руки перед собою, неначе досі стискаючи ними банку.

Ферґюссен поїхав із нею коричневою службовою автівкою і заніс її до лікарні, до маленької палати з яскравим світлом, де дівчинку змусили ковтнути сіру гумову трубку. Це було просто. Бет усе було байдуже. Перед очима досі стояв зелений насип пігулок у банці. Усередині неї коїлися дивні речі, але це було неважливо. Вона заснула й прокинулась лише на мить, коли їй у руку заштрикнули голку. Бет не знала, як довго там пробула, але не ночувала. Ферґюссен відвіз її назад того ж вечора. Тепер вона їхала на передньому сидінні, бадьора й безтурботна. Лікарня розміщувалася на території університету, де Ферґюссен навчався на магістратурі; проїжджаючи повз психологічний корпус, молодик кивнув на нього.

– Он там я навчаюсь, – сказав.

Бет ледь помітно кивнула. Вона уявила, як Ферґюссен-студент пише контрольні роботи й підводить руку, коли хоче вийти з класу. Раніше він їй ніколи не подобався – дівчинка просто вважала його одним з інших.

– Боже, мала, – сказав він, – я думав, Дірдорф просто вибухне .

Бет спостерігала, як повз вікно машини пропливають дерева.

– Скільки ти проковтнула? Двадцять?

– Я не рахувала.

Ферґюссен реготнув.

– Що ж, насолоджуйся, – мовив він. – Бо завтра буде ломка.

У притулку Бет одразу лягла й проспала глибоким сном дванадцять годин. Уранці після сніданку Ферґюссен, який знову тримався по-звичному відсторонено, сказав їй піти до кабінету місіс Дірдорф. Як не дивно, дівчинка не боялася. Дія пігулок закінчилась, але вона почувалася виспаною та спокійною. Одягаючись, вона виявила дещо надзвичайне. Глибоко в кишені її саржевої спідниці лежали двадцять три пігулки транквілізаторів – вони вціліли після того, як її спіймали, повезли до лікарні, роздягали і знову вдягали. Бет довелося витягти щітку з футляра, щоб вони туди помістилися.

Місіс Дірдорф змусила її прочекати майже годину. Бет не зважала. Читала статтю в «Нешенел Джиоґрафік» про плем’я індіанців, які жили в розщелинах скель. Люди з коричневою шкірою, чорним волоссям і поганими зубами. На всіх картинках були діти, часто вони тулилися до старших. Це було дуже дивно; Бет рідко торкалися старші, хіба що задля покарання. Вона не дозволяла собі думати про точильний ремінь місіс Дірдорф. Якщо директорка пустить його в хід, Бет стерпить. Якимось чином дівчинка відчувала, що те, на чому її спіймали, виходило далеко за межі звичних покарань. І в глибині душі усвідомлювала, що й сам притулок був причетний до цього, адже тут її та всіх інших годували пігулками, які мали зробити дітей не такими метушливими, простіше керованими.

Місіс Дірдорф не запропонувала їй сісти. На її маленькій блакитній чинцовій канапі сидів містер Шелл, а в червоному кріслі – міс Лонсдейл. Вона вела уроки недільної школи. До того, як Бет почала тікати грати в шахи, вона по неділях слухала промови міс Лонсдейл. Там ішлося про християнське служіння і про те, які погані комунізм і танці, і ще деякі речі, про які міс Лонсдейл висловлювалась досить розмито.

– Ми вже годину обговорюємо твій випадок, Елізабет, – повідомила місіс Дірдорф. Її погляд, прикутий до Бет, був холодний і загрозливий.

Дівчинка мовчки дивилася на директорку. Вона відчувала, що відбувається щось схоже на шахову партію. У шахах не можна виказувати, яким буде твій наступний крок.

– Твій учинок став для нас усіх глибоким потрясінням. В історії притулку «Метуен» не було нічого… – на мить бокові м’язи щелеп Дірдорф проступили під шкірою, наче сталеві дроти, – … нічого настільки прикрого. Це не має повторитися.

Озвався містер Шелл:

– Ми страшенно розчаровані…

– Я не можу заснути без цих пігулок, – сказала Бет.

Запала приголомшена мовчанка. Ніхто не очікував, що вона заговорить. Тоді місіс Дірдорф сказала:

– Тоді тобі тим паче не слід їх уживати.

Але в голосі жінки було щось дивне, ніби вона була нажахана.

– Вам узагалі не слід було давати їх нам, – мовила Бет.

– Я не терпітиму, щоб дитина мені огризалася, – сказала місіс Дірдорф. Вона підвелася й нахилилася до дівчинки через стіл. – Ще раз зі мною так заговориш – пошкодуєш.