Волтер Тевіс - Хід королеви

Дівчина просто сиділа на краю ліжка, витріщаючись на широку білу футболку Ферґюссена.

– Джолін, – сказала Бет, – я не можу знайти свою книжку.

– Яку книжку? – сонно перепитала та. Це було якраз перед відбоєм.

– «Сучасні шахові дебюти», з червоною обкладинкою. Я тримаю її в тумбочці.

Джолін похитала головою.

– Гадки зеленої не маю.

Бет уже кілька тижнів не зазирала в книжку, але чітко пам’ятала, що поклала її в другу шухляду. Поряд на ліжку лежала коричнева нейлонова валіза; у ній були спаковані три сукні та чотири набори білизни, зубна щітка, гребінець, брусок антибактеріального мила, дві шпильки та кілька однотонних бавовняних хустинок. Тепер тумбочка була повністю порожня. Бет шукала свою книжку в бібліотеці, але там її не було. Більше дивитись було ніде. За три останні роки дівчина грала в шахи лише подумки, але «Сучасні шахові дебюти» були єдиною дорогою їй річчю з усього її майна.

Вона кинула косий погляд на Джолін.

– І ти зовсім її не бачила, так?

Подруга на мить розсердилась.

– Полегше зі звинуваченнями, – сказала. – Мені така книжка ні до чого. – Тоді її тон пом’якшився: – Чула, ти їдеш.

– Так і є.

Джолін реготнула:

– Що таке? Не хочеться?

– Не знаю.

Джолін прослизнула під ковдру й натягнула її на плечі.

– Просто кажи «Так, пане» і «Так, пані», і все буде гаразд. Скажи, що ти вдячна за таку християнську сім’ю, як вони, і, може, тобі поставлять телек у кімнату.

У її тоні було щось дивне.

– Джолін, – сказала Бет, – мені шкода.

– Чого шкода?

– Шкода, що тебе не вдочерили.

Джолін пхикнула.

– Бляха, – сказала вона, – та мені й тут пречудово.

Подруга перекотилася на інший бік і згорнулася клубком у ліжку. Бет потягнулася до неї, але саме цієї миті на порозі з’явилася міс Ферт і сказала: «Відбій, дівчата!» Бет востаннє пішла до своєї койки.

Наступного дня місіс Дірдорф вийшла з нею на парковку і стояла біля машини, поки містер Вітлі вмощувався за кермом, а місіс Вітлі з Бет – на задньому сидінні.

– Будь чемною дівчинкою, Елізабет, – мовила місіс Дірдорф.

Дівчина кивнула і в цей момент помітила, що за спиною директорки, на ґанку адміністративного корпусу, хтось стоїть. То був містер Шайбель. Він тримав руки в кишенях комбінезона й дивився на машину. Бет хотілося вийти і попрощатися з ним, але між ними стояла місіс Дірдорф, тож вона відкинулася на спинку сидіння. Місіс Вітлі заговорила, а містер Вітлі завів машину.

Коли вони від’їжджали, Бет обернулася назад і помахала прибиральникові у вікно заднього огляду, але той не відповів. Дівчина не була впевнена, бачив він її чи ні.

– Бачила б ти їхні обличчя, – сказала місіс Вітлі. На ній був той самий блакитний кардиган, але цього разу під ним була вицвіла сіра сукня, а нейлонові панчохи – спущені на щиколотки. – Вони позазирали в усі мої шафи і навіть оглянули холодильник. Я одразу побачила, що їх вразили мої припаси. Візьми ще трохи запіканки з тунцем. Мені надзвичайно приємно дивитися, як їсть дитина.

Бет поклала собі ще трохи. Проблема полягала в тому, що страва була пересолена, але дівчина нічого про це не сказала. Це була її перша трапеза у домі Вітлі. Містер Вітлі одразу поїхав до Денвера у справах і мав повернутися лише за кілька тижнів. На фортепіано біля завішаного важкими шторами вікна їдальні стояла його світлина. У вітальні працював телевізор, який ніхто не дивився; низький чоловічий голос рекламував «Анацин» [7] Знеболювальний препарат з аспірином і кофеїном. .

Містер Вітлі мовчки привіз їх до Лексінґтона й одразу подався нагору. За кілька хвилин спустився з валізою, недбало чмокнув дружину в щоку, кивнув на прощання Бет і пішов.

– Вони хотіли знати про нас усе. Скільки Олстон заробляє на місяць. Чому в нас немає своїх дітей. Навіть питали, – місіс Вітлі нахилилася над скляною формою для запіканки та перейшла на театральний шепіт, – навіть питали, чи я не лікувалася в психіатричній лікарні. – Тоді відхилилася назад і зітхнула. – Уявляєш? Уявляєш?

– Ні, пані, – відказала Бет, заповнюючи мовчанку. Тоді поклала до рота ще одну порцію тунця й запила водою.

– Вони були дуже ретельні , – повела далі місіс Вітлі. – Але, знаєш, мабуть, так і треба.

Вона не торкнулася своєї тарілки. Упродовж двох годин від їхнього приїзду місіс Вітлі тільки те й робила, що зіскакувала зі стільця, на який присіла, і перевіряла духовку, або поправляла репродукції Рози Бонер на стіні, або витрушувала свою попільничку. А ще балакала майже без упину, і Бет лише час від часу вставляла «Так, пані» або «Ні, пані». Їй іще не показали власну кімнату; її коричнева нейлонова валіза досі стояла біля вхідних дверей поруч із переповненою стійкою для журналів, де дівчина лишила її о пів на одинадцяту ранку.