Волтер Тевіс - Хід королеви

У понеділок вона пішла до школи. Місіс Вітлі повезла її на таксі, хоча школа розташовувалася менш ніж за півтора кілометра від дому. Бет записали в сьомий клас. Школа дуже скидалася на ту, в іншому місті, де дівчина колись демонструвала свою гру в шахи, і вона знала, що вдягнена невідповідно, але ніхто не звернув на неї особливої уваги. Кілька учнів витріщалися на Бет із хвилину, коли вчитель відрекомендував її класу, але на тому й усе. Їй дали підручники та повідомили, хто її класний керівник. Побачивши книжки і послухавши, що казали вчителі на уроках, дівчина зрозуміла, що їй буде легко. Вона трохи побоювалася гучних звуків у коридорах на перервах і кілька разів помічала, що на неї дивляться інші учні, але загалом було нескладно. Бет відчувала, що здатна впоратися з усім, що може статися в цій сонячній, галасливій середній школі.

На обіді вона спробувала усамітнитися за столиком у їдальні зі своїм сендвічем із шинкою та пакетиком молока, але до неї підсіла інша дівчина. Якийсь час вони обидві мовчали. Дівчина була незугарна, як і Бет.

З’ївши пів сендвіча, Бет зиркнула на сусідку навпроти.

– У цій школі є шаховий клуб? – запитала вона.

Інша дівчина приголомшено підвела очі.

– Що?

– Тут є шаховий клуб? Я хочу ходити туди.

– О, – мовила та. – Не думаю, що тут є щось таке. Але можеш спробувати пройти відбір на молодшу чирлідерку.

Бет доїла свій сендвіч.

– Ти, безперечно, дуже багато навчаєшся, – зауважила місіс Вітлі. – Хіба в тебе немає якихось хобі?

Насправді Бет не робила уроки; вона читала роман зі шкільної бібліотеки. Дівчина сиділа в кріслі у себе в кімнаті, біля вікна. Місіс Вітлі ввійшла, постукавши. На ній були рожевий шеніловий халат і рожеві сатинові капці. Вона підійшла ближче й сіла на краєчок ліжка Бет, розсіяно всміхаючись, ніби витаючи думками деінде. Бет прожила з місіс Вітлі вже тиждень і помітила, що жінка часто буває такою.

– Раніше я грала в шахи, – сказала Бет.

Місіс Вітлі примружилась.

– Шахи?

– Мені дуже подобається.

Місіс Вітлі потрусила головою, ніби відганяючи якусь думку.

– О, шахи ! – вигукнула вона. – Королівська гра. Як мило.

– Ви вмієте? – запитала Бет.

– Ой, Боже, ні! – відказала та із самозневажливим смішком. – У мене до цього геть хисту немає. Але мій батько колись грав у шахи. Він був хірургом і мав дуже вишукані манери; здається, свого часу він був неабияким гравцем.

– Я могла б пограти з ним?

– Навряд чи, – відповіла місіс Вітлі. – Мій батько помер багато років тому.

– А є хтось, із ким я могла б пограти?

– Пограти в шахи? Гадки не маю. – Жінка втупилась у Бет на якусь мить. – Хіба ця гра в основному не для хлопців?

– Дівчата теж грають, – заперечила Бет.

– Як мило!

Але думки місіс Вітлі, очевидно, були десь далеко.

Перед приїздом міс Фарлі місіс Вітлі два дні прибирала в будинку, а того ранку тричі відправляла Бет причісуватись.

Коли на порозі постала міс Фарлі, виявилося, що з нею приїхав високий чоловік у футбольній куртці. Бет була приголомшена, побачивши, що це Ферґюссен. Той здавався дещо зніяковілим.

– Привіт, Гармон, – сказав він. – Я напросився приїхати.

Ферґюссен зайшов до вітальні місіс Вітлі й завмер, тримаючи руки в кишенях.

Міс Фарлі привезла комплект бланків і анкету. Вона цікавилася харчуванням Бет, її успіхами в школі та планами на літо. Говорила переважно місіс Вітлі. Бет бачила, як вона розпалюється з кожним запитанням.

– Ви навіть не уявляєте, – казала місіс Вітлі, – як прекрасно Бет пристосувалася до нової школи. Вчителі надзвичайно вражені її успіхами…

Дівчина не пригадувала, щоб місіс Вітлі колись спілкувалася з її учителями, але мовчала.

– Я сподівалася зустрітись і з містером Вітлі, – мовила міс Фарлі. – Він скоро приїде?

Місіс Вітлі всміхнулася.

– Олстон недавно телефонував і страшенно перепрошував, але він не зможе. Він справді так багато працює. – Вона глянула на Бет, досі всміхаючись. – Олстон чудово забезпечує всю родину.

– Йому вдається проводити час із Бет? – запитала міс Фарлі.

– О, ну звісно ! – запевнила її місіс Вітлі. – Олстон став для неї прекрасним батьком.

Приголомшена, Бет опустила погляд. Навіть Джолін не вміла так добре брехати. На мить вона й сама в це повірила, побачила картинку турботливого батька Олстона Вітлі – Олстона Вітлі, який існував лише на словах його дружини. А тоді пригадала справжнього – похмурого, відстороненого і мовчазного. Та й не було від нього ніякого дзвінка.