Волтер Тевіс - Хід королеви

– Бог свідок, – казала місіс Вітлі, – Бог свідок, вони мають сумлінно перевіряти людей, яким довіряють своїх підопічних. Не можна дозволяти, щоб про дитину піклувались якісь мерзотники.

Бет обережно поклала свою виделку.

– Можна мені до вбиральні, будь ласка?

– Та звісно. – Місіс Вітлі тицьнула виделкою в бік вітальні. Вона тримала ту виделку впродовж усього обіду, хоч нічого й не з’їла. – Білі двері ліворуч від дивана.

Дівчина підвелася, протиснулася повз фортепіано, яке займало майже всю тісну їдальню, й пішла до захаращеної вітальні з її тумбочками для ламп, журнальним столиком і величезним телевізором із червонуватого дерева, який тепер показував пообідній серіал. Вона обережно пройшла кошлатим килимом до вбиральні. Та була крихітна і повністю облаштована в лазурових тонах – того ж відтінку, що й кардиган місіс Вітлі. Там були блакитний килимок, і маленькі блакитні гостьові рушники, і блакитне сидіння на унітазі. Навіть туалетний папір був блакитний. Бет підняла сидіння, виблювала запіканку з тунцем в унітаз і змила.

Коли вони піднялися на другий поверх, місіс Вітлі на мить зупинилася, прихилившись стегном до поруччя й важко віддихуючись. Тоді пройшла кілька кроків устеленим килимом коридором і театрально розчахнула двері.

– Це, – оголосила жінка, – буде твоя кімната.

Оскільки будинок був маленький, Бет уявляла, що їй виділять якусь комірчину, але коли дівчина зайшла до кімнати, в неї перехопило подих. Їй приміщення здавалось величезним. Підлога була гола й пофарбована в сірий колір, а поруч із подвійним ліжком лежав овальний рожевий килимок. У Бет ніколи раніше не було своєї кімнати. Вона стояла, тримаючи валізу, і роззиралася. Там були комод, і письмовий стіл із рудуватого дерева в тон комоду зі скляною рожевою лампою, і рожеве шенілове покривало на здоровенному ліжку.

– Ти навіть не уявляєш собі, як важко знайти хороші кленові меблі, – говорила собі далі місіс Вітлі, – але, здається, я дуже добре впоралася, маю сказати.

Бет майже не чула її. Ця кімната належала їй . Вона дивилася на вкриті товстим шаром білої фарби двері; у шпарині під клямкою стирчав ключ. Вона могла замкнути двері, і тоді до неї ніхто не зможе зайти.

Місіс Вітлі показала їй ванну в кінці коридору, а тоді залишила Бет розпаковувати речі, зачинивши за собою двері. Дівчина поставила валізу та обійшла кімнату, зупиняючись лише щоб визирнути з кожного вікна на висаджену деревами вулицю. Там стояла шафа, більша, ніж колись була в матері, а біля ліжка – тумбочка з маленькою лампою для читання. То була прекрасна кімната. Якби ж тільки Джолін її побачила. На мить Бет захотілося розплакатись – вона бажала, щоб подруга була тут і обходила кімнату разом із нею, щоб вони розглядали всі меблі, а тоді розвісили одяг Бет у шафу.

У машині місіс Вітлі сказала, які вони раді, що взяли старшу дитину. «Чому ж тоді не вдочерили Джолін?» – ще подумала Бет. Але нічого не сказала. Вона подивилася на містера Вітлі з його похмуро стиснутими щелепами і двома блідими руками на кермі, а тоді на місіс Вітлі і зрозуміла, що вони ніколи не вдочерили б Джолін.

Бет сіла на ліжку й відігнала від себе цей спогад. Ліжко було дивовижно м’яким і пахло чистотою та свіжістю. Вона нахилилася, стягла черевики й лягла, простягнувшись на його великій зручній поверхні та повернувши голову, щоб щасливо поглянути на щільно зачинені двері, завдяки яким ця кімната належала виключно їй.

Тієї ночі вона пролежала кілька годин, не бажаючи засинати одразу. За вікнами світились ліхтарі, але їх можна було запнути добротними, щільними занавісками. Перед сном місіс Вітлі показала Бет свою кімнату. Та розташовувалась по інший бік коридору й була такого ж розміру, як у Бет, але в ній були телевізор, стільці з накривками та блакитне покривало на ліжку.

– Насправді це перероблене горище, – повідомила місіс Вітлі.

Лежачи в ліжку, Бет чула приглушений кашель жінки, а тоді кроки її босих ніг у коридорі до ванни. Але це було не страшно. Її двері були зачинені й замкнені. Ніхто не міг відчинити їх, щоб на її обличчя впало світло. Місіс Вітлі була в своїй спальні сама, і не буде ніяких розмов чи сварок – лише музика й глухі нереальні голоси з телевізора. Було б чудово, якби й Джолін була тут, але тоді кімната не належала б одній Бет і вона не могла б лежати сама на цьому гігантському ліжку, простягнувшись посередині, наодинці насолоджуючись прохолодною постіллю, а тепер і тишею.