Волтер Тевіс - Хід королеви

– Вибачте, – сказала дівчинка. – Мені більше не дозволяють грати.

Містер Шайбель насупився і кивнув, але нічого не відповів.

– Мене покарали. Я… – Бет глянула на його лице. На ньому нічого не відображалося. – Вибачте, що я не можу з вами пограти.

На мить їй здалося, що чоловік збирається щось сказати. Але він знову перевів очі на підлогу, трохи зігнув своє тлусте тіло й продовжив возити шваброю сюди-туди. У Бет зненацька з’явився кислий присмак у роті. Вона розвернулась і пішла коридором геть.

Джолін казала, що в різдвяні свята завжди когось усиновлюють чи вдочеряють. Наступного року після того, як Бет заборонили грати в шахи, в грудні забрали двох дівчат. Обоє були гарненькі, думала собі Бет. «Обоє білі», – сказала Джолін уголос.

Їхні два ліжка якийсь час стояли порожні. Тоді, одного ранку після сніданку, до дівчачої спальні зайшов Ферґюссен. Кілька дівчаток захихотіли, побачивши його з масивною в’язкою ключів на поясі. Він підійшов до Бет, яка надягала шкарпетки. Наближався її десятий день народження. Вона надягла другу шкарпетку й підвела погляд на молодика.

Той насупив брови.

– Тобі призначили нове місце, Гармон. Іди за мною.

Вона пішла за ним через усю спальню, до дальньої стіни. Там попід вікном стояла одна з порожніх койок. Вона була трохи більша за інші, а довкола було більше простору.

– Можеш перекласти свої речі до тумбочки, – сказав Ферґюссен. Він затримав на дівчинці погляд. – Тут тобі буде краще.

Бет стояла приголомшена. Це було найкраще місце у спальні. Ферґюссен щось писав на планшетці. Вона простягла руку, торкнулася пальцями його передпліччя, на якому росло чорне волосся, над наручним годинником.

– Дякую, – мовила вона.

– Бачу, за два місяці тобі буде тринадцять, Елізабет, – сказала місіс Дірдорф.

– Так, пані.

Бет сиділа на стільці з прямою спинкою перед робочим столом директорки. Ферґюссен забрав її з уроку. Була одинадцята ранку. Дівчина не була в цьому кабінеті понад три роки.

Раптом озвалася пані на канапі – прорекла зі стриманою радістю:

– Дванадцять – такий чудовий вік!

Пані була вдягнена в шовкову сукню та блакитний кардиган. Вона могла б бути симпатичною, якби не всі ті рум’яна та помада і те, як вона знервовано викривляла рот, розмовляючи. Поруч із нею сидів чоловік у темно-сірому, зернистому твідовому костюмі з жилетом.

– Елізабет добре даються всі предмети. Вона перша в класі з читання та математики.

– Це дуже гарно! – сказала пані. – Мені математика геть не давалася. – Вона широко всміхнулася до Бет. – Я місіс Вітлі, – додала довірливим тоном.

Чоловік прочистив горло і нічого не сказав. Мав такий вигляд, ніби зовсім не хотів тут бути.

Бет кивнула на слова пані, але не могла вигадати, що відповісти. Навіщо її сюди покликали?

Місіс Дірдорф повела далі про навчання Бет, а пані в блакитному кардигані уважно й захоплено слухала. Директорка нічого не сказала про зелені пігулки та любов дівчини до шахів; в її голосі вчувалося відсторонене схвалення Бет. Коли вона договорила, на якийсь час запала незручна мовчанка. Тоді чоловік знову прочистив горло, збентежено пововтузився на місці й звернув погляд на Бет, але дивився мовби на простір над її головою.

– Тебе тут кличуть Елізабет? – його голос звучав так, ніби в нього в горлі застрягла бульбашка повітря. – Чи Бетті?

Дівчина поглянула на нього.

– Бет, – відповіла. – Мене кличуть Бет.

За наступні кілька тижнів вона забула про зустріч у кабінеті місіс Дірдорф, занурившись у навчання й читання. Бет знайшла комплект книжок для дівчат і читала їх у будь-який можливий момент – на уроках, уночі в ліжку, в неділю по обіді. Там оповідалося про пригоди найстаршої дочки у великій безладній родині. За пів року до того у вітальні притулку «Метуен» з’явився телевізор, і його вмикали щовечора на годину. Але Бет виявила, що пригоди Еллен Форбс цікавіші за «Я люблю Люсі» та «Димок зі ствола» [6] Американські серіали, що виходили в 1950-ті роки. . Тож сідала собі в ліжку, на самоті у спальні, і читала, поки не оголошували відбій. Ніхто її не займав.

Одного вечора в середині вересня, коли вона сиділа сама, читаючи, увійшов Ферґюссен.

– Хіба ти не маєш пакувати речі? – запитав він.

Бет згорнула книжку, вклавши великий палець замість закладки.

– Навіщо?

– Тобі не сказали?

– Не сказали що?

– Тебе вдочерили. Тебе заберуть після сніданку.