Волтер Тевіс - Хід королеви

Тоді напхала три пригорщі пігулок до кишені спідниці. На стіні праворуч від віконця висів диспенсер для паперових келишків. Дівчинка змогла дістати до нього, ставши навшпиньки й потягнувшись. Узяла чотири келишки. Вона визначилася з такою кількістю напередодні вночі. Принесла їх до столу, де стояла банка з пігулками, обережно поставила й наповнила кожен по черзі. Тоді відступила назад і поглянула на банку. Та спорожніла майже наполовину. Але цю проблему, здається, ніяк не можна було вирішити. Доведеться почекати й подивитися, що станеться.

Залишивши келишки на столі, Бет пішла до дверей, через які сюди заходив містер Ферґюссен для роздачі ліків. Вона вийде, відімкнувши їх ізсередини, і двічі сходить до спальні й назад, щоб перенести пігулки до металевої тумбочки біля свого ліжка. Складе пігулки в майже порожню коробку з-під паперових серветок. Згори покладе кілька серветок і заховає коробку на дно емальованої тумбочки, під чисту білизну й шкарпетки.

Але двері не відчинялися. Вони були замкнені якимось хитрим способом. Бет уважно обмацала клямку. У горлі з’явився важкий клубок, а руки заніміли, ніби в мерця. Те, що вона запідозрила, коли двері не відчинилися, підтвердилось: навіть щоб вийти зсередини, потрібен був ключ. А вилізти крізь маленьке віконце з чотирма паперовими келишками, повними транквілізаторів, Бет не могла.

Дівчинка запанікувала. Її відсутність у бібліотеці хтось помітить, і Ферґюссен піде шукати її. Або зламається проєктор, і всіх дітей відправлять до загальної зали під наглядом Ферґюссена, а тут вона. Але, окрім паніки, Бет відчувала себе в пастці: так само жахливо, аж до завмирання серця, вона почувалась, коли її забрали з дому й привезли до цього закладу, змусили спати в кімнаті з двадцятьма чужими дітьми і всю ніч чути різні звуки, що було, в якомусь сенсі, не краще за крики татка й мами вдома – крики з яскраво освітленої кухні. Бет спала в їдальні на розкладачці. Тоді вона також почувалася в пастці і в неї німіли руки. Під дверима між їдальнею та кухнею зяяв великий отвір, і крізь нього разом із криками заливалося світло.

Бет схопилася за дверну клямку й завмерла на довгий час, коротко дихаючи. Тоді її серце майже повністю заспокоїлось, а заніміння в руках минуло. Вона завжди може вилізти звідси через віконце. У її кишені було повно пігулок. Вона могла поставити келишки на білий столик перед віконцем, а тоді, опинившись на табуреті, потягнутися й забрати їх усі по черзі. Бет уявляла все це, наче шахові ходи.

Вона перенесла келишки на столик. У ній уже почав наростати надзвичайний спокій, як той, який дівчинка відчула в старшій школі, коли зрозуміла, що вона непереможна. Поставивши четвертий келишок, Бет обернулась і подивилася на банку. Ферґюссен помітить, що хтось украв пігулки. Це неможливо було приховати. Її батько часом казав: «Обізвався грибом – лізь у кіш».

Бет перенесла банку на столик і висипала вміст келишків назад, а тоді відступила і прикинула висоту. Буде неважко перехилитися з-за віконця й дістати банку. Знала вона й те, де можна її сховати – на полиці закинутої комірчини в дівчачому туалеті. Там стояло оцинковане відро, яке ніхто ніколи не використовував; банка мала поміститися в нього. У комірчині також була маленька драбина, і дівчинка могла спокійно користуватися нею, адже вбиральню можна було замкнути зсередини. Тоді, якщо пігулки почнуть шукати, навіть якщо їх знайдуть, ніщо не вказуватиме на Бет. Вона братиме лише по кілька за раз і нікому про це не розповість – навіть Джолін.

Пігулки, які вона ковтнула кілька хвилин тому, починали діяти. Уся нервовість випарувалась. Із ясним розумом Бет рішуче залізла на білий столик містера Ферґюссена, просунула голову у віконце й оглянула досі порожню кімнату. Банка з пігулками стояла за десяток сантиметрів від її лівого коліна. Вона пролізла крізь віконце й стала на табурет. Стоячи на висоті, почувалася спокійною, сильною, вільною розпоряджатися власним життям.

Бет замріяно нахилилася вперед і взяла банку за вінця обома руками. Усім тілом розлилася приємна розслабленість. Вона дала тілу обм’якнути, витріщаючись у глибини зелених пігулок. З бібліотеки долинула урочиста музика з фільму. Дівчинка досі стояла на табуреті навшпиньки, а тілом сперлася на підвіконня; вона вже не відчувала гострого краю. Була ніби м’яка ганчір’яна лялька. Зір розфокусувався, і зелень пігулок перетворилася на яскраве розмите світло.

«Елізабет!» Голос, здавалося, пролунав ізсередини голови. «Елізабет!» То був голос жінки, різкий, як у мами. Бет не озирнулася. Пальці, якими вона стискала вінця банки, розслабились. Вона стиснула їх і підняла банку. Відчула, як рухається вповільнено, наче в кіно, де герой падає з коня на родео і видно, як він поволі сповзає на землю, так наче це зовсім не боляче. Бет підняла банку обома руками й розвернулася, дно стукнулось об підвіконня з глухим брязкотом, її зап’ястки смикнулись, і банка вислизнула з рук та розбилася об край табурета. Уламки, змішані з сотнями зелених пігулок, посипались на лінолеум. Скельця виблискували, наче гірський кришталь, і мерехтіли на підлозі, а пігулки котилися яскравим водоспадом до ніг місіс Дірдорф. Та стояла за кілька метрів від Бет, без упину повторюючи: «Елізабет!» Минула, здавалося, ціла вічність, поки пігулки не завмерли.