Волтер Тевіс - Хід королеви

У ті рідкісні моменти, коли татко був удома і тверезий, він полюбляв виконувати всілякі дрібні роботи в будинку. Будинок був старий, розташований у біднішій частині міста, і на дерев’яних деталях по всій оселі були товсті шари фарби. Бет у свої п’ять чи шість років допомагала таткові виймати старі розетки й вимикачі зі стін за допомогою його великої викрутки. Їй це добре вдавалось, і татко хвалив її. «Ти все схоплюєш на льоту, золотко», – казав він. Бет ніколи не почувалася щасливішою. Але коли в пазах гвинтів виявлялася фарба, він говорив: «Дай-но татко тобі допоможе», – і робив щось, щоб донька могла просто вставити викрутку в гвинт і повернути. Але що він робив, аби прибрати фарбу? І в який бік крутити? На мить Бет мало не задихнулася від раптового усвідомлення своєї невмілості. Крики з фільму переросли в ревіння, а з ними посилилась і несамовита музика. Бет могла злізти з табурета, повернутись і сісти на своє місце.

Але якби вона так зробила, то продовжила б почуватися так, як тепер. Їй довелося б лежати ночами в койці, так що світло з-під дверей било б їй в очі, а звуки з коридору – по вухах, із неприємним присмаком у роті, і не було б ніякого полегшення, ніякого розслаблення в тілі. Бет узяла викрутку й ударила нею по голівках двох великих гвинтів. Нічого не відбулося. Вона стиснула зуби й замислилася. Тоді похмуро кивнула, міцніше стисла викрутку та почала зчищати фарбу краєчком її наконечника. Ось що робив татко. Бет стисла викрутку обома руками, твердо впираючись ногами в табурет, і дряпнула вздовж паза. Частина фарби відлущилась, оголивши мідний гвинт. Дівчинка шкрябала далі, і відлущилося ще трохи фарби. Тоді від гвинта відпав великий пластівець, і паз оголився.

Вона взяла викрутку в праву руку, обережно вставила наконечник у паз і повернула – ліворуч, як учив татко. Тепер вона пригадала. У неї була хороша пам’ять. Заходилася крутити якомога сильніше. Нічого не виходило. Бет витягла викрутку, схопила її обома руками і вставила назад. Тоді звела плечі та крутила, поки не відчула різкий біль у долонях. Аж раптом щось скрипнуло, і гвинт піддався. Вона крутила, поки не змогла витягти гвинт пальцями, і поклала його в кишеню блузки. Після цього взялася за другий. Та частина засува, над якою працювала Бет, мала триматися на чотирьох гвинтах – по одному на кожен куточок, – але їх було лише два. Дівчинка помітила це за останні кілька днів, водночас щодня перевіряючи, коли отримувала вітаміни, чи досі у великій банці лежать зелені пігулки.

Вона поклала другий гвинт до кишені, і край засува відійшов від стіни сам собою – на ньому досі висів великий замок, а інший кінець був пригвинчений до рами. Бет швидко зрозуміла, що відкрутити треба буде лише одну половину засува, а не обидві, як здавалося спочатку.

Дівчинка потягнула віконце на себе, відхилившись назад, і просунула голову крізь отвір. Лампочка не горіла, але у темряві виднілися обриси великої банки. Бет просунула в отвір руки і, ставши навшпиньки, штовхнула себе вперед якомога далі. І плюхнулася животом на підвіконня. Вона почала повзти, і ноги відірвалися від табурета. Край підвіконня був трохи загострений і, здавалося, десь щось рвав. Бет не стала зважати на це й повзла далі, методично просуваючись уперед. Вона відчула і водночас почула, як рветься блузка. Не звернула уваги: у її шафці лежить інша, тож можна буде перевдягтись.

Тепер її руки торкалися холодної гладенької поверхні металевого столу. То був той вузький білий столик, за яким стояв містер Ферґюссен, коли роздавав їм ліки. Бет знову поповзла вперед, спершись на руки. Там стояло кілька коробок. Вона розсунула їх, звільнивши собі місце. Тепер рухатись стало легше. Відчуваючи підвіконня під стегнами, дівчинка перемістила вагу тіла на руки, поки таз не перехилився через раму і вона не впала на столик, в останній момент скрутившись, щоб не гепнутись на підлогу. Їй вдалося! Бет кілька разів глибоко вдихнула і злізла зі столу. У кімнатчину проникало досить світла. Вона підійшла до дальньої стіни і стала перед тьмяною банкою. Та була накрита скляною кришкою. Бет узяла банку й поставила на стіл. Тоді повільно опустила в неї обидві руки. Торкнулася пучками пальців гладенької поверхні десятків, сотень пігулок. Занурила руки глибше, аж по зап’ястя. Глибоко вдихнула й надовго затримала дихання. Нарешті видихнула та дістала праву руку, набравши в неї жменю пігулок. Вона не рахувала їх, просто поклала до рота й проковтнула всі.