– Ось, сонце, – мовила, – я бачу, що вони тобі потрібні.
Тоді вона подякувала містеру Ґанцу й помчала до класу з підручником географії під пахвою.
Але Бет ніяк не могла вжити пігулки. Тепер вони лежали в неї в кишені, але вона боялась. У роті пересохло. Вона знала, що може закинути їх до рота так, що ніхто, мабуть, і не помітить. Але дівчинка була нажахана. Вони от-от будуть на місці. У голові паморочилося.
Машина зупинилася на світлофорі. За перехрестям була заправка з великою синьою вивіскою. Бет прокашлялася.
– Мені потрібно до вбиральні.
– Ми приїдемо за десять хвилин, – сказав містер Ґанц.
Вона твердо похитала головою.
– Я не дочекаюсь.
Містер Ґанц знизав плечима. Коли загорілося зелене світло, він заїхав на заправку. Бет пішла до дверей із літерою «Ж» і замкнула їх за собою. То була брудна кімнатка з розводами на білих кахлях і пощербленою раковиною. Вона відкрутила кран із холодною водою й закинула пігулки до рота. Склавши долоні пригорщею, набрала води і запила ліки. Й одразу стала почуватися краще.
* * *
То був великий клас із трьома дошками на дальній стіні. На центральній дошці білою крейдою було написано великими друкованими літерами: «ЛАСКАВО ПРОСИМО, БЕТ ГАРМОН!», а згори на стіні висіли кольорові фотографії президента Айзенгауера та віцепрезидента Ніксона. Більшість звичайних парт винесли з кабінету й поставили вздовж стіни коридору; решту зсунули докупи в дальньому кутку. Посеред приміщення літерою «П» розставили три складані столи, і на кожному лежало по чотири зелено-бежеві шахівниці з пластиковими фігурами. Із внутрішнього боку літери «П» стояли металеві стільці, до яких були розвернуті чорні фігури, але з боку білих стільців не було.
Після зупинки на заправці минуло двадцять хвилин, і Бет уже не тремтіла, але в неї пекло в очах і нили суглоби. Вона була вдягнена в свою темно-синю плісировану спідницю та білу блузку з вишитим на кишеньці червоним написом «Метуен».
Коли вони прийшли, в класі нікого не було; містер Ґанц відімкнув двері своїм ключем. За хвилину пролунав дзвоник, і з коридору долинули тупіт ніг і крики, а тоді почали заходити учні. То були переважно хлопці. Великі хлопці, високі, як чоловіки; вони були з випускного класу. На них були светри, і вони сутулилися, засунувши руки до кишень. На мить Бет замислилася, куди їй сісти. Але якщо вона гратиме з ними всіма одночасно, то не зможе присісти; їй доведеться переміщатися від шахівниці до шахівниці, щоб робити ходи.
– Гей, Аллане. Диви! – крикнув один хлопець іншому, вказуючи великим пальцем на Бет.
Вона різко відчула себе маленькою і нікчемною людинкою – невиразною сиротою з каштановим волоссям у нудному казенному вбранні. Вона була вдвічі меншою за цих легковажних, зухвалих учнів із гучними голосами та в яскравих светрах. Бет почувалася безсилою й дурненькою. Але тоді знову глянула на шахівниці з розставленими у звичному порядку фігурами, і неприємне відчуття послабшало. Може, тут, у старшій школі, вона була не в своїй тарілці, зате поруч із цими дванадцятьма шахівницями була на своєму місці.
– Сідайте на свої місця і заспокойтесь, будь ласка, – заговорив містер Ґанц із неочікуваною владністю. – Чарльз Ліві сяде за першу дошку, позаяк він наш найкращий гравець. Інші можуть сідати, куди хочуть. Під час гри не розмовлятимемо.
Раптом усі затихли й перевели погляди на Бет. Вона дивилась у відповідь незмигним поглядом і відчувала, як у ній здіймається чорна, як ніч, ненависть.
Дівчинка обернулася до містера Ґанца і спитала:
– Мені вже починати?
– Із першої дошки.
– А тоді переходити до наступної?
– Саме так, – підтвердив чоловік. Бет усвідомила, що він навіть не відрекомендував її членам гуртка. Вона підійшла до першої шахівниці, біля якої з боку чорних сидів Чарльз Ліві. Потягнулася, взяла королівського пішака і поставила його на четверту горизонталь.
Здивувало її те, як погано вони грали. Геть усі. За кілька найперших ігор свого життя вона зрозуміла більше, ніж вони. Вони залишали відсталих пішаків по всій шахівниці, а їхні фігури були абсолютно незахищені від вилок. Кілька учнів спробували поставити їй мат грубим нападом. Бет відмахнулася від них, наче від мух. Вона спритно переходила від дошки до дошки – у животі було спокійно, а рука не дрижала. За кожною шахівницею їй вистачало короткого погляду, аби зчитати позицію й визначити, що потрібно зробити. Її ходи були швидкими, впевненими та смертоносними. Чарльз Ліві нібито був найкращим з усіх; вона ж загнала його фігури в безпомічне становище за десяток ходів; ще за шість поставила йому мат на останній горизонталі за допомогою комбінації коня й тури.
Читать дальше